«Жодна нація не є чистішою у вбранні, ніж козаки» — британець Едвард Кларк про Україну, 1800 рік

Ми вже писали про подорож Едварда Кларка українськими землями, та сьогодні хочемо знову повернутися до цієї теми і навести більше уривків з книги. Ці подорожні записи обов’язково потрібно перекласти українською мовою — і прочитати має кожен українець.

Після перебування в Москві Кларк замислювався над поїздкою до Києва та Правобережної України, щоб через Львів вирушити до Відня. Та за порадою британського посла Чарльза Вітворта він обрав інший маршрут — на Константинополь через Дон і Крим. Попри застереження росіян, які лякали «розбійними краями», Кларк почувався там у безпеці навіть більше, ніж серед росіян, де не можна було залишати речі без нагляду:

Ми помітили, як і раніше, що чим далі ми віддалялися від звичайних орд росіян, тим більше відчували ввічливість і гостинність; це ж було цілком протилежним тому, що нам казали жителі Москви.

Описуючи Україну, Едвард Деніел Кларк використовує імперський термін «Малоросія».

“Щодо жителів країни, яку називають Мала Русь, один француз, що довго серед них мешкав, запевняв нас, що не користувався ні замками на дверях, ні скринями; і серед козаків, як і в Швеції, можна відправити скриню незамкненою на відстань у п’ятсот миль, не ризикуючи втратити її вміст.”

У своїх нотатках Кларк вживає різкі формулювання щодо російського суспільства. Наводимо уривок мовою оригінального опису:

“Ми часто зустрічали каравани малоросів, які зовсім відрізняються від жителів решти Росії. Їхні риси подібні до поляків або козаків. Вони — благородніша раса; міцніші й гарніші за росіян і перевершують їх у всьому, що може піднести одну групу людей над іншою. Вони чистіші, працьовитіші, чесніші, щедріші, ввічливіші, хоробріші, гостинніші, справді побожніші й, звичайно ж, менш забобонні.”

“Ми вирушили з Павловського до Казинського хутора, села, населеного малоросами та росіянами впереміш. Відрізнити цих двох людей можна було без найменшого запитання — за разючою різницею між брудом і чистотою.

У стайні поштового двору ми знайшли близько двадцяти коней, утримуваних у такому порядку й охайності, що це зробило б честь будь-якому маєткові у Британії. Хата бідного старшини села була так само гідна подиву: все виглядало чистим і пристойним; не було сміття, нічого не лежало не на своєму місці. Для нас це було настільки незвично, що ми вагалися, чи чистити взуття перед тим, як увійти до оселі, підлога якої була б радше придатною для вечері, ніж стіл будь-якого російського князя”.

“Замість темряви та закопченого відтінку російських хат, у їхніх маленьких кухнях ми всюди бачили світлість і чистоту. Їхній посуд і господарські речі були ретельно вимиті й добре начищені. У них була своя птиця, вдосталь худоби; а їхні сади були засаджені фруктовими деревами.”

Їхня мова приємна і багата на зменшувальні форми.

“Наступним місцем, куди ми прибули, була Добрінка; і тут, уперше, ми знайшли поселення козаків; хоча їх було небагато, і навіть ті були змішані з малоросами. Мирне й приємне місце, повне охайних маленьких білих хатин, населених здоровим і, здавалося б, задоволеним товариством, чиї члени живуть у найбільшій тиші, далеко від усіх шпигунів, збирачів податків, поліцейських та інших дрібних деспотів країни.

Ми були прийняті в одному з їхніх дворів із щирим привітанням і усміхненими обличчями, дуже відмінними від насуплених брів і підозрілих очей, до яких ми так часто звикали. На заході сонця всі корови, що належали жителям, увійшли великим стадом до села. Погонич не був потрібний; бо, коли череда заходила, вона ділилася на групи й розходилася самостійно по дворах до своїх господарів, щоб її подоїли.

Малороси з численними родинами сиділи на землі, колом перед своїми охайними хатинами, вечеряючи; і, всі веселі разом, являли картину задоволення та миру, яка нечасто трапляється в межах російських територій.”

Генерал козацького війська запросив мандрівників на обід у свій маєток. Ось як про гостину згадує Кларк:

“Там ми застали витончених і освічених жінок, які грали на фортепіано, а згодом сіли за обід, розкіш якого могла зрівнятися з англійськими традиціями. За столом було близько двадцяти гостей.

Це бенкетування змусило нас пригадати помилкові уявлення, які раніше мали про цю країну й які досі поширюють росіяни стосовно козаків. Насправді тут ми зустріли освічене й витончене товариство, що могло конкурувати з найцивілізованішими націями. Їхня бесіда була витонченою й приємною, як і личить добре вихованим військовим.

Вони дотримувались давніх традицій, як-от піднімання келихів із тостами чи вітання людини, яка чхнула. Коли ми прощалися, генерал запропонував свою розкішно прикрашену барку з гребцями, вкриту перськими килимами та шовковим навісом.”

“Колись у них був театр, але його заборонили. У деяких помешканнях ми бачили шафи з червоного дерева зі скляними дверцятами, що містили невеличкі бібліотеки. Вони заслуговують на похвалу за охайність — і в побуті, і в одязі.

Жодна нація не є чистішою у вбранні, ніж козаки.”

Я ніколи не бачив козака у брудному одязі. Крім того, їхні руки завжди чисті, у волоссі нема паразитів, зуби білі, а шкіра виглядає здоровою і чистою.

“У звичках вони ввічливі й виховані, гостинні, щедрі, безкорисливі, людяні й співчутливі до бідних; добрі чоловіки й батьки, добрі дружини й матері, доброчесні дочки, хоробрі й шанобливі сини — такими є жителі Черкаська. У розмові козак — справжній джентльмен: він добре обізнаний, вільний від упереджень, щирий, відвертий і чесний. Порівняйте його з росіянином — яка разюча протилежність!”

“Ми залишили Козаків із сумом, переповнені вдячністю за чемність і щедру гостинність, яку ми від них отримали: саме видовище Росіянина за таких вражень, як можна уявити, було подвійно огидним для нас.

Нехай читач уявить наші почуття, коли ми висадилися в Азові, де нахабний молодий російський офіцер, що належав до гарнізону, зажадав пояснень, яка ж могла бути причина, що спонукала нас наважитися побувати серед такого лютого народу, як козаки. Замість того щоб задовольнити його цікавість, ми наважилися поставити йому зустрічне запитання — чи коли-небудь він відвідував їх.

«Ніколи! — відповів він. — Ми вважаємо їх дикими звірами. Це правда, вони багаті; але Бог один знає, що вони роблять зі своїми грошима або як їх здобувають: ми ніколи нічого цього не бачимо».

* Усі наведені уривки є цитатами з книги Едварда Кларка «Подорожі Росією, Татарією та Туреччиною» (1800 р.). Висловлювання належать автору тієї епохи й відображають його особисте бачення та культурні уявлення кінця XVIII століття. Вони можуть містити оцінки, які сьогодні вважаються упередженими або некоректними. Метою цієї публікації є виключно ознайомлення з історичними джерелами та тим, як європейські мандрівники сприймали українські землі та народи у той час. Погляди, наведені у цитатах, не є позицією авторів цієї статті.

Читайте всі інші частини дослідження подорожніх записів професора Едварда Кларка:

• Тиранія, підробки і бруд: що писав про Росію британець Едвард Кларк у XVIII столітті
• “Я радше обідав би на підлозі української хати, ніж за столом московського князя” – британець Едвард Кларк про Україну і Московію у 1800 році
• Подорож Едварда Кларка Росією та її «величчю»: нотатки англійського мандрівника 1800 року