Подорож Едварда Кларка Росією та її «величчю»: нотатки англійського мандрівника 1800 року
Мандрівник з Кембриджа у країні копій та заборон...
Англійський мандрівник і професор мінералогії Кембриджського університету Едвард Деніел Кларк у 1799 році вирушив у грандіозну подорож з Європи до Азії. Ми продовжуємо досліджувати дорожні нотатки. Книга пана Кларка безперечно заслуговує на місце в кожній поважній бібліотеці й, безумовно, потребує українського видання.
Головний мотив, що спонукав Кларка відвідати Росію, полягав у тому, щоб побачити східні кордони Європи, про які мало писали європейці та які нечасто відвідували мандрівники.
Перша частина досліджень книги ось тут: Тиранія, підробки і бруд: що писав про Росію британець Едвард Кларк у XVIII столітті
Ось які оцінки Едвард Кларк залишив у своїх подорожніх записках 1800 року. Сучасні дослідники розглядають ці нотатки як приклад сприйняття Російської імперії європейцями тієї доби.
“У якій би країні ми не шукали оригінального таланту, за талантом наслідування слід вирушати до Росії. Це — вершина російського інтелекту; основа всіх їхніх досягнень”. – Едвард Кларк
Продожуємо цитувати з книги (переклад запозичили у Тося читає дорослим):
“Я бачив у Москві імітації мальтійських і венеціанських золотих ланцюжків, які б обдурили будь-кого… ну, хіба що крім людини, яка сама є майстром цієї справи.
Сеньйор Кампорезі розповідав мені, як, гуляючи підмосков’ям, зайшов у жалюгідну хатину шевця. Там, у кутку, призначеному для струн, чайників і приготування їжі, він побачив за роботою обдертого селянина.
Це був художник по емалі, який копіював дуже гарні картини, що були поставлені перед ним. «Ту саму людину, — додав він, — наступного дня можеш застати п’яною на підлозі або під час покарання батогом від свого власника».
За нинішньої форми правління у Росії мало ймовірно, що образотворче мистецтво коли-небудь процвітатиме. Росіянин — або раб, або щойно отримав свободу”, – у своїх нотатках Кларк вживає різкі формулювання щодо російського суспільства. Наводимо уривок мовою оригінального опису.
“Російський дворянин продасть усе, що має, від своєї дружини до свого собаки; від прикрас палацу до оздоб власної особи; усе, щоб здобути гроші; усе, аби мати задоволення марнувати їх. Відвідуючи торговця мінералами, ми були вражені, побачивши скляні шафи, наповнені придворними сукнями; і ще більше — дізнавшись, що це були сукні дворянок, виставлені на продаж, щоразу, як їм були потрібні гроші. Їхній звичай такий: робити замовлення на будь-яку суму, яку можна отримати в кредит; нічого не платити; і продавати все замовлене відразу після отримання. В Англії таку поведінку ми б назвали шахрайством. У Москві вона має іншу назву: тут її звуть російською величчю”.
“Що стосується мистецтва, то у своєму виборі картин вони задовольняються лише веселими кольорами і яскравими рамами. «Щось яскраве!» — постійно звучить цей вираз із їхніх уст.
Роботи Вандерверфа або Йордаєнса, Берхема і Герхарта Доу мають найвищі ціни, але якщо їм покажуть роботи будь-кого з болонських майстрів — то їх відхилять.
Ніщо з похмурої палітри, яким би піднесеним воно не було, не має жодної цінності в їхній оцінці.
Кількість картин у Москві справді вражає. Є чотири–п’ять іменитих дилерів, які мають великі колекції. Палаци вельмож заповнені живописом, немає жодного з їхніх власників, який би не бажав продати будь-яку свою картину.
Здається, ніби уся Європа була розграбована, щоб створити такі колекції.”
На перший погляд, кімната дворянина багато прикрашена і має дуже блискучий вигляд, але щойно підходиш ближче — чари зникають. Майже усі картини є копіями, і більшість з них привезена з Відня.
“Оскільки дворяни рідко мають гроші, то їх торгівля образотворчим мистецтвом, як і іншими речами, здійснюється шляхом обміну.
З усіх речей різновид бартеру приносить їм найбільше задоволення: вони купують картину в обмін на карету чи вишивку, або платять своєму лікареві табакеркою.
Щоразу проявляється той самий інфантильний характер, і, як діти, вони втомлюються від своїх іграшок майже у той момент, коли їх отримують.”
Російські дворяни жорстоко поводяться зі своїми кріпаками — настільки жорстоко, що багато їх не наважується наближатись до власних сіл, боячись помсти, яку заслужили своїми злочинами.
“Я уже згадував про рій слуг у їхніх палацах. Іноземці дивуються, як їх утримують. Справа в тому, що хоч дворянин має 50, хоч 500 душ, вони йому не коштують ані шилінга.
Весь одяг, їжа, предмети їхнього існування отримуються від бідних і пригноблених селян. Їхня заробітна плата, якщо її можна назвати заробітною платою, ледь перевищує англійських півпенса на день.
Якою б невеликою була ця сума, її можна було пропустити, бо це ніколи не виплачується. Небагато знатних людей тут вважають ганьбою бути в боргу перед своїми слугами.”
Це історичні цитати з записок професора, а не авторська думка:
“Насправді немає такої підлості, у якій не був би помічений російський дворянин. Хоча я думаю, що такі історії тільки втомлять читача і викличуть огиду, тому обмежусь однією.
У наших апартаментах вкрали капелюха. Слуги стверджували, що деякі молоді дворяни, які були наполегливішими у своїй дружбі та товаристві, ніж нам того хотілось би, отримали доступ до кімнат за нашої відсутності та забрали капелюх разом із деякими іншими, навіть менш цінними речами.
Історія звучала настільки неймовірно, що ми не надали їй належної уваги. Через кілька днів ми вирушили на екскурсію у монастир Нового Єрусалиму, що в 45 верстах на північ від Москви, компанія дворян, якій про наш намір було повідомлено напередодні увечері у клубі Деноблес, наздогнала нас верхи. Один з них, верхи на англійському скакуні, вбраний як ньюмаркетівський жокей, під’їхав до карети. Але через те, що його кінь був трохи некерований, він випав із сідла, і порив вітру зніс з нього кашкет.
Мій супутник негайно спішився і побіг повернути кашкет власнику. Але яке було його здивування, коли він побачив на підкладці своє ім’я та ім’я свого капелюшника! Це був саме його капелюх, який хтось украв із нашого помешкання, але тепер він став кашкетом. І через змінену форму його можна було б не впізнати, якби не згаданий тут нещасний випадок.”
Про заборони
“Заборон стало так багато, що довелося носити з собою кишенькові каталоги заборонених речей. Деякі з цих заборон викликали більше сміху, ніж страху”.
Мопсам, через схожість з імператором, було заборонено будь-яке інше ім’я, окрім «Мопс».
“Тростини зі слоновою кісткою ні в якому разі не можна було носити, дозволено їх було носити виключно військовим.
Ці та багато інших абсурдних постанов щодня наражали іноземців на поліційне хамство. Мого супутника заарештували за те, що він не мав на жилеті накладних кишень. А я ледве уникнув покарання за те, що в моїх черевиках були шнурки”.
Вийшов указ, який забороняв ввезення будь-якої іноземної літератури.
Сюди включалися мапи, музика та будь-що, що можна вважати науковим матеріалом. Громадські цензори шукали у книгарнях гравюри або плани Риги, кожен предмет був ретельно оглянутий. Якщо слово «Рига» траплялося в якійсь книжці, хоч і коштом лише на одній сторінці, то листок виривали.
Таким чином вони знищили в один день праці із географії, історії, мистецтва, атласи, словники, подорожні нотатки — спустошуючи, роздираючи та псуючи, куди б вони не прийшли.”
Про книги
“Коли російський дворянин читає, що буває дуже рідко, то це зазвичай роман або якесь розпусне сміття французькою, або якийсь англійський роман у перекладі французькою мовою.
Книги зі справжньою літературною репутацією не дістанеш ні у Петербурзі, ні у Москві. Старовинні видання, які через свою важливість для науки стали рідкісними, тут не знайдеш.
На думку росіян, цінну частину бібліотеки становлять розкішно переплетені і найпишніше оздоблені коштовні томи легковажного чтива — яскраві французькі видання Фонтенеля, Мармонтеля, італійських сонетерів, з англійськими фоліантами метеликів, черепашок і квітів.
Серед їхньої величної колекції, що пахне шкірзаводом, ми шукатимемо класичних авторів — істориків, законників і поетів. Як єдиний цінний твір на позолочених полицях може вітати погляд хіба примірник енциклопедії, розміщений радше для показу, ніж для використання, у одному-двох екземплярах”.
Так було завжди
“Чужоземець, обідаючи із їхніми найвишуканішими та найдосконалішими принцами може марно чекати заміни своїх ножа і виделки, і якщо він їх віддає, то вони повертаються навіть не витерті. Озирнувшись, він побачить, як слуга у нього за спиною плює в тарілку, яку він має отримати, і витирає її брудною серветкою, щоб змити бруд.
Якщо ж гість наважиться — чого йому слід уникати, якщо він голодний — оглянути суп у своїй тарілці надто допитливим поглядом, то безперечно виявить живих жертв у біді, яких росіянин, якби побачив, проковтнув би із байдужістю.
Хіба не усім відомо, що Потьомкін знімав зі своєї голови паразитів і давив їх на дні своєї ж тарілки за столом? Прекрасні московські княжни не соромляться брати із нього приклад.
Ті паразити, невідомі англійцю і яких не дозволяється навіть називати, нападають на незнайомця, який необережно наближається надто близько до осіб російського дворянства, та стрибають на нього із їхніх диванів і крісел.
Якщо за столом гість подивиться на свого сусіда, то побачить, як той колупає у зубах виделкою, а потім занурює її у тарілку із м’ясом, яку ставлять для усіх.
Жахи російської кухні немислимі. В усій імперії нема такого ліжка, до якого наважився б підійти англійський мандрівник, знаючи його стан у ті часи.”
Ось до якого висновку прийшов Кларк, про що він пише у своїй книзі:
“Ми маємо підстави твердити, що будь-яке дослідження історії цього народу (байдуже — за авторами, які описують найсвітліші чи найпохмуріші сторінки російських літописів) доводить: стан суспільства в цій країні тепер такий самий, яким він завжди був. Основні свідчення (навіть від авторів явно прихильних) жодним чином не є сприятливими для характеру її мешканців.
Клар наводить приклад з мемуарів барона де Манштейна, який хоч і ретельно уникав образливих висловлювань, але ми бачимо, що уже тоді були відомі: “небезпека власності, повна відсутність громадської довіри, неуцтво і грубість народу”:
“Той самий автор [де Манштейн], описуючи їхню варварську пишність і відсутність охайності півстоліття тому, насправді дав портрет дворян, якими вони постають і сьогодні:
Найдорожчий камзол іноді носили разом із найбруднішою, нечесаною перукою; або ж можна було побачити чудову тканину, зіпсовану незграбним кравцем; або, якщо вбрання було бездоганним, то екіпаж був жалюгідним. Чоловік у розкішному одязі міг прибути до двору в убогій кареті, запряженій виснаженими конями.
Така сама відсутність смаку панувала й у меблях та зовнішньому вигляді їхніх домівок. З одного боку можна було побачити купи золота й срібла; з іншого — «жахливий бруд».
Після перебування в Москві Кларк замислювався над поїздкою до Києва та Правобережної України, щоб через Львів вирушити до Відня. Та за порадою британського посла Чарльза Вітворта він обрав інший маршрут — на Константинополь через Дон і Крим. Попри застереження росіян, які лякали «розбійними краями», Кларк почувався там у безпеці навіть більше, ніж серед росіян, де не можна було залишати речі без нагляду:
Ми помітили, як і раніше, що чим далі ми віддалялися від звичайних орд росіян, тим більше відчували ввічливість і гостинність; це ж було цілком протилежним тому, що нам казали жителі Москви.
* Усі наведені уривки є цитатами з книги Едварда Кларка “Подорожі Росією, Татарією та Туреччиною” (1800 р.). Висловлювання належать автору тієї епохи й відображають його особисте бачення та культурні уявлення кінця XVIII століття. Метою цієї публікації є ознайомлення з історичними джерелами та тим, як європейські мандрівники сприймали Російську імперію.
Читайте всі інші частини дослідження подорожніх записів професора Едварда Кларка:
- Тиранія, підробки і бруд: що писав про Росію британець Едвард Кларк у XVIII столітті
- “Я радше обідав би на підлозі української хати, ніж за столом московського князя” – британець Едвард Кларк про Україну і Московію у 1800 році
- «Жодна нація не є чистішою у вбранні, ніж козаки» — британець Едвард Кларк про Україну, 1800 рік
