БУЛІНГ починається вдома

Те, що дитина бачить і чує у своїй сім’ї, формує її модель поведінки. Якщо вдома панує агресія або приниження – це закладає основу для жорстокості у спілкуванні з іншими. Діти вчаться на прикладах батьків, тому важливо створювати у родині атмосферу поваги, розуміння та підтримки.
⠀
Зміни починаються з нас. Якщо хочемо світ без булінгу – потрібно починати з себе.

Джерело: Мама-педагог Катерина Цвик

Булінг — це проблема не лише школи чи інтернету.

Його коріння часто — у сімейному середовищі. Саме вдома дитина вперше дізнається: чи має вона право на безпеку, повагу, голос.

Відсутність емоційної безпеки вдома може сформувати як дитину-жертву, так і дитину-агресора.

ДИТИНА-ЖЕРТВА

Як це починається?

• Постійна критика
• Знецінення почуттів
• Ігнорування
• Мовчазне покарання

За дослідженнями Гарвардського центру розвитку дитини, систематичне знецінення почуттів підриває базове відчуття безпеки у дитини та формує вразливість до соціального відторгнення.

Що виносить із цього досвіду дитина?

• Мовчати краще, ніж щось сказати
• Біль треба терпіти — це «норма»
• Її цінність залежить від поведінки або оцінки оточуючих людей

Психологічна модель «вивченого безсилля» пояснює:

Коли дитина не бачить виходу з ситуації приниження чи відторгнення, вона перестає чинити опір навіть тоді, коли може.

ДИТИНА-АГРЕСОР

Як це починається?

• Вона сама зазнала жорстокості
• Її ніхто не навчив розпізнавати та виражати емоції
• Вона бачить у родині, що агресія = сила

За даними UNICEF, діти, які стають агресорами, часто мають досвід емоційного або фізичного насильства в родині, включно з «прихованим» – ігноруванням, глузуванням, контролем.

Що виносить із цього досвіду дитина?

• Бути сильним — значить «придушити» інших
• Емпатія — це слабкість
• Світ — ворожий, виживає найжорсткіший

Нейронаука пояснює:

У дітей, які не отримали досвіду безпечної прив’язаності, гіперактивується мигдалина (центр страху), і це підсилює реакції типу «бий або біжи» навіть у неагресивних ситуаціях.

Дві ролі — одне джерело

І жертва, і агресор — це дві сторони однієї травматичної моделі: моделі, в якій відсутні безумовна підтримка, емоційна безпека й здорове вираження почуттів.

Не завжди це «погані» батьки — часто це відсутність знань, травми поколінь і брак емоційної освіти.

Фрази, які здаються «вихованням», але формують травму:

* «Чого ти ниєш, як дівчинка?»
* «А чому не 12?!»
* «У тебе нічого не вийде!»
* «Ти потворний/товстий/худий»
* «Ми усе для тебе робимо, а ти невдячний!»
* «Мене не хвилює, що ти хочеш»
* «Як же ти мені набрид!»
* «Та що з тобою не так?!»

Такі фрази викликають токсичний сором і знижують самооцінку, що підвищує ризик булінгу — в будь-якій ролі.

Фрази, які формують емоційну безпеку:

• «Ти можеш злитися, але важливо, як ми це показуємо»
• «Мені важливо, що ти зараз відчуваєш»
• «Ти не один, я з тобою, ми розберемося»
• «Твої емоції мають значення, навіть якщо я не все розумію»

Як ми можемо змінити сценарій?

• Спостерігаємо не тільки за поведінкою, а за її причинами. Бо це, як «поведінковий айсберг»: ми бачимо лише верхівку, а справжні причини — глибше.
• Дбаємо про власну емоційну регуляцію. Навіть один дорослий із навичками емоційного відновлення може стати фактором захисту для дитини.
• Звертаємося по допомогу до психологів. Підтримка батьків значно знижує ризики розвитку поведінкових труднощів у дітей.

Діти не народжуються булерами чи жертвами.

Діти не приходять у світ зі сценарієм: «Я буду принижувати» або «Я дозволю, щоб мене принижували».

Вони навчаються, спостерігаючи за нами:

• як ми вирішуємо конфлікти
• як ми ставимося до них і до себе
• як реагуємо на помилки, сльози, страх

І ми щодня маємо шанс: або повторити старі сценарії, або створити нові — де є місце для голосу та емпатії.