Дружина волосся заплітала у хвіст, щоб не лізло в очі, в тарілки, в обличчя дітям. Вдома вона носила м’які тренувальні штани та широку футболку…
У яких зручно стояти біля плити, випрати дрібні речі та помити підлогу. Тільки у свята — одягалася в ошатну блузку, спідницю, у вуха вдягала великі сережки, на зап’ястя браслети, брала дітей та йшла на якісь фестивалі.
Без мене. Я не любив таких заходів і втомлювався за робочий тиждень. Ну чи, може, не так втомлювався, як це служило відмовкою для сім’ї.
Провівши їх, я все ж таки знаходив сили та йшов до неї…
До своєї коханки. Так, я зраджував дружині! Коханка волосся розпускала по плечах. Воно їй не заважало та нікому не заважало. Дітей у неї не було, господарства теж. Вдома вона ходила в ошатному вільному халатику, а частіше просто в мереживній білизні (коли живеш сам, то легко можеш собі це дозволити). І ще вона ніколи та нікуди не поспішала. Її ніхто й ніщо не відривало (ні сім’я, ні діти, ні старі батьки, ні прання-готування) від мене.
Дружина належала до тих жінок, хто закриває огірки та помідори у банки. По сто банок за літо. Тому що без них я не сідаю за стіл. Вона з тих, хто майстерно ліпить пельмені, вареники з вишнями, за зиму сотнями, бо я їх люблю; та й сім’ю годувати чимось треба.
З коханкою, в обідню перерву, ми часто відвідуємо якесь «СушіЯ». Вона любить усю цю «екзотику». І я, поряд з нею, навчився орудувати паличками. Іноді можна.
Читайте також: Ці речі робить чоловік, тільки коли по-справжньому кохає
Коли я зустрівся з коханкою та вперше зрадив дружині…
Сім’я вже стала мені тягарем.
- Дружину, здавалося мені, хвилювало лише одне питання: коли буде зарплата.
- Дітям завжди щось треба: то з взуття виросли, то на щось знову здають в школі.
Коханка робила мені подарунки (дрібницю будь-яку, але приємну), які я ховав від дружини в коморі з інструментами. Або щось із крутих канцтоварів, завжди можна сказати, у разі чого, що всьому офісу закупили. Я також їй робив подарунки. Вона любила вибирати їх сама.
Дружина трохи розтовстіла після пологів, фігура вже, звичайно, не та. Почала й речі підбирати собі не такі, що обтягують, — комплексує. Коханка, хоч і не мучила себе тренажерами, але відсутність пологів і гарне харчування, дозволяли їй залишатися такою ж стрункою, як і у двадцять п’ять. Таку не соромно було привести до друзів.
Друзі звикли до мого подвійного життя…
Приймали мене у себе з коханкою, але з більшим задоволенням напрошувалися до мене в сім’ю на пельмені, шубу, олів’є… Мало кому з них пощастило з добрими господинями. І покидаючи наш дім, завжди цілували руки моїй дружині та здивовано знизували на мене плечима (і чого ще чоловікові треба?). У такі моменти я дуже пишався перед ними своєю родиною, затишним, чистим будинком та розумними (по яких лише гуртках дружина не тягала їх), красивими (всі в дружину – біляві, високі) дітьми та своєю дружиною (такою гостинною та привабливою).
Час летить швидко. Якість життя мого дуже не змінилася. Тільки, мабуть, коханка стала такою самою близькою, як дружина. Якісь незручності переросли у звички.
І я зрозумів, що…
Я вже боюся її втратити. Я ніколи не освідчувався їй у коханні та не обіцяв піти до неї (попередив відразу, що сім’ю не покину), але тепер почав говорити їй про якісь почуття, бо з’явилися ревнощі…
Думки про те, що я можу втратити дружину, ніколи не відвідували мене. Вона здавалася мені частиною мене самого, моєю ногою, рукою, ниркою… Та й вона ніколи не давала приводу думати про це.
Якось
Дружина дізналася про коханку. Переді мною постав вибір. Насправді в мене вже не було вибору. Я просто міг ще спробувати боротися за когось із них. Але саме в цей момент я зрозумів, яким був самотнім увесь цей час.
У мене було їх дві: дружина та коханка!
- Дружина з якою було зручно та тепло, як з мамою.
- Коханка, яка тішила моє самолюбство (я чоловік «хоч куди»).
Я зраджував і тій, і іншій…
Всі ці роки зі мною поряд не було жінки, яку мені хотілося б дивувати щодня якимись неймовірними вчинками, порухами душі. Заради якої хотілося б стати ще кращим, досягти ще більшого. Тільки щоб пишалася і захоплювалася мною. За всі ці роки жодна з жінок не обійняла мене ніжно зі спини, не припала до моєї потилиці, коли мені було погано, не прошепотіла, що я найкращий, що все буде добре… Ніхто не відчув мого страху, не помітив моєї втоми, моєї неприкаяності… Хто винен у цьому? Хто?
У мене було їх дві, але у мене не було однієї єдиної — коханої та… тієї, яка кохала мене.
