Коли дівчата обирали самі: шлюбні традиції України очима французького мандрівника XVII ст
Ми продовжуємо досліджувати, що писали про Україну іноземці в давні часи. Виняткове значення має для нас “Опис України” французького військового інженера-фортифікатора, картографа, архітектора, письменника Гійома Левассер де Боплана, який перебував в Україні в 1630-1647 роках на службі в польського короля. Боплан не раз брав участь у війнах з українськими козаками, добре пізнав наш народ, козаків і став великим нашим симпатиком.
У 1650 році Боплан видав у Франції книжку «Опис України». У ній він представив Україну як окрему країну з власними природними умовами, господарством і культурою. Боплан завжди називав нашу землю тільки Україною, а народ — українським. Його праця допомогла поширити в Європі саме цю назву. Він описував територію України дуже широко — від кордонів Московії до Трансильванії, включаючи Київщину, Поділля, Волинь, Запорожжя, Чернігівщину, Галичину і Покуття.
Боплан із захопленням писав про українських жінок, особливо відзначав їхню красу. Він згадував, що навіть монахині в Києві мали більше свободи, ніж у багатьох інших країнах, і могли виходити за межі монастиря. Автор підкреслював, що серед українок зустрічав стільки вродливих жінок, скільки рідко бачив у Польщі.
Сьогодні детальніше розповімо, що писав француз про українські обряди, зокрема про залицяння дівчат до прибутків:
“На відміну від загальноприйнятого звичаю усіх народів, тут можна побачити, як дівчата залицяються до молодих людей, котрі їм сподобалися. Поширений між ними забобон, якого вони ревно дотримуються, призводить до того, що дівчата ніколи не зазнають невдачі і більш упевнені в успіхові, аніж чоловіки, коли б ті самі робили вибір. Ось як вони діють: закохана дівчина заходить до хати батьків парубка [якого любить], коли сподівається застати вдома батька, матір і самого обранця. Зайшовши до покою, вона каже: «Помагай Біг». Це є звичним вітанням, яке промовляють, заходячи до чиєїсь господи. Сівши, вона вихваляє того, хто вразив її серце, і звертається до нього так: «Іване, Федоре, Дмитре, Войтку, Микито» і т. д., тобто, називає його одним із згаданих вище імен, які тут найбільш поширені. «Я помітила, дивлячись на твоє обличчя, певну доброзичливість [до мене], яка свідчить, що ти зможеш дбайливо опікати і любити свою жінку; твої чесноти дозволяють сподіватися, що ти станеш добрим господарем. Ці твої хороші риси схилили мене уклінно просити, аби ти взяв мене за жінку». Далі вона каже те саме батькові й матері, покірно просячи їхньої згоди на шлюб. А якщо дістає відмову або якусь одговірку, що він надто молодий і ще не готовий женитися, то відповідає їм, що нікуди не піде звідси доти, доки він її не пошлюбить і вони не стануть жити разом. Промовивши це, дівчина наполягає на своєму і вперто відмовляється йти з хати, бо не одержала того, що їй належить по праву”.
Через кілька тижнів наполегливих залицянь дівчини батьки юнака зазвичай змушені погодитися на її вибір і навіть переконують сина прийняти її як майбутню дружину. З часом і сам хлопець, бачачи щирість та відданість дівчини, починає ставитися до неї як до тієї, що має стати його коханою.
“Ось як закохані дівчата (у цім краї) можуть швидко досягти мети, змушуючи (своєю наполегливістю) батька, матір та обранця виконати те, чого хочуть”, – пише Боплан. “Я сам бачив, як дівчата сваталися до хлопців і це їм не раз удавалося”.
Прогнати дівчину означало б зневажити весь її рід. Тому батьки хлопця боялися накликати на себе гнів Божий і вмовляли сина одружитися, навіть якщо він противився.
Такий звичай діяв серед селян, які мали приблизно однаковий достаток і не відрізнялися великими статками. Проте, коли йшлося про кохання між людьми різних станів, наприклад селянином і панночкою, діяли вже інші правила й привілеї.
