6 фактів про УПА, які ви могли не знати: як жили і боролися повстанці

14 жовтня — День Української повстанської армії. Саме цього дня 1942 року постали перші збройні відділи, що дали початок УПА. У важких умовах окупації національному підпіллю вдалося створити військо, яке боролося лише за власну державу.
Довгий час це свято відзначали разом із Покровою та Днем козацтва. Після календарної реформи церковні дати перенесли на 1 жовтня, а День УПА залишили 14-го — на знак історичної події. У радянські часи влада стирала пам’ять про упівців, називаючи їх бандитами та переслідуючи. Навіть у незалежній Україні армію визнали не одразу — Василь Кук відмовився від звання Героя України, поки УПА не буде офіційно визнана визвольною.
Лише через десятиліття колишні повстанці почали відкрито говорити про минуле. Архіви та їхні спогади стали безцінними джерелами пам’яті про тих, хто боровся за Україну задовго до її незалежності. Джерело: Українська правда
1. УПА хоч недовго, але мало свою мікродержаву
Колківська республіка – так називали територію, яку повстанцям вдалося відбити у німецьких окупантів у 1943 році. Бійцям УПА з другої спроби вдалося витіснити нацистів з Колківщини (Волинська область) і створити там острівець незалежної України. Упівці цілих пів року утримували свою мінідержаву автономною. Пізніше, у документах, радянські спецслужби назвуть Колківську республіку так – “Тимчасове господарювання українських націоналістів у Колківському районі”.
У різний час республіка налічувала від двох до чотирьох десятків населених пунктів нинішніх Волинської та Рівненської областей. На звільненій землі повстанці створили повноцінну мінідержаву з адміністрацією, поліцією, судом, лікарнями та санітарними пунктами та середньою школою. Доросле населення республіки проходило військові вишколи: тут навчали артилеристів і мінерів, були курси кінної розвідки, політосвіти. Діяв поділ землі (кожній сім’ї стільки, скільки могли обробити її члени), приватна власність, були скасовані колгоспи. У Колківській республіці були кравецькі майстерні, пекарня, молочарня, млин, їдальні, майстерні з виготовлення мила, паперу тощо.
Повстанці мали потужну підтримку місцевих – військо турбувалося про селян, селяни всіляко допомагали війську. Історикиня Леся Бондарук знаходила свідчення, як відбувалися жнива на території повстанської держави. Упівці охороняли поля, аби люди спокійно збирали урожай під охороною УПА і не боялися нападу окупантів. В архівах збережені й спогади очевидців про події цього часу.
Аби розгромити повстанців, нацистам довелося залучити регулярні фронтові підрозділи артилерію, танки та авіацію. Колківська республіка припинила існування 4 листопада 1943 року.
2. Головнокомандувачем Української повстанської армії був не лише Шухевич
Коли йдеться про УПА, одна з перших постатей, яка спадає на думку – Роман Шухевич, головнокомандувач Української повстанської армії, політичний діяч, Провідник українських націоналістів. Без сумніву, це була одна з найяскравіших постатей в історії національно-визвольного руху, однак він не був ані єдиним, ані першим командувачем повстанців.
Першим очолив УПА Дмитро Клячківський, більше відомий як Клим Савур. Народився у 1911 році у Збаражі в робітничій родині. Ще бувши гімназистом долучився до ОУН, брав активну участь у житті молодіжного осередку. За свою націоналістичну діяльність кілька разів був засуджений, останнього разу навіть до страти, але Савуру разом із ще кількома в’язнями вдалося втекти.
Сучасники описують Клячківського як чудового організатора, людину з сильними комунікативними та аналітичними навичками. У липні 1943 року його наказ ввів точну схему організації УПА зверху до низу, була встановлена певна чисельність та назва підрозділів, частин та з’єднань УПА, штабів і референтур.
Останнім головним провідником УПА став генерал-хорунжий Василь Кук. Він головнокомандував з 1950-го, від смерті Шухевича, до 1954 року.

Народився у селянській родині. Двох його братів через націоналістичну діяльність стратила польська вдала. Радянська – засудила всіх членів родини до ув’язнення та позбавила майна. Як і Шухевич, Василь Кук був пластуном. Вивчав юриспруденцію у Люблінському католицькому університеті. Там і познайомився зі Степаном Бандерою.
У 40-х роках пліч-о-пліч працював з Романом Шухевичем. У квітні 1944 року керував найбільшим боєм УПА – під Гурбами, на Рівненщині. Після смерті Шухевича очолив армію.
Останній провідник УПА прожив дуже довге життя і помер у 2007 році у Києві. Він до останніх днів зберігав ясну пам’ять і світлий розум, писав книжки, мав зустрічі з молоддю в університетах.
3. УПА не мала єдиної форми, тому часто використовували і радянську, і німецьку, а потім чеську і польську
Характерною ознакою приналежності до УПА були шкіряні ремені з тризубами на пряжках, шапки-мазепинки, петлюрівки з тризубами та нашивки-зубчатки червоного кольору на комірах.
Завдяки цим елементам на чорно-білих фото епохи повстанців здається, ніби єдину форму вони таки мають, але насправді це не так. Її було ніде шити і завжди бракувало коштів на те. Щось, звісно, шили, але це були прості полотняні мундири і масштаби таких підпільних виробництв не могли покрити загальну потребу у формі.
У межах одного підрозділу упівці старалися носити одяг одного штибу – чи то німецьку, чи то радянську форму, чи й потім стрій поліцаїв. Словом, той, який вдавалося здобути і якого було більше. Цей фактор поміж інших зумовив те, що бійців УПА часто приймали за учасників інших збройних формувань.
4. Українська повстанська армія була озброєна переважно стрілецькою зброєю, більшість з якої була трофейна
Повстанці завжди відчували брак зброї, адже могли воювати лише тим, що затрофеїли.
Радянська пропаганда регулярно заявляла, що нацисти постачають зброю повстанцям, однак це неправда. Для нас в історії Українська повстанська армія лишається прикладом того, як з вкрай обмеженими можливостями артилерії, головно розрізненою стрілецькою зброєю та відсутністю засобів зв’язку – але маючи мотивацію та єдину мету – можна організувати армію, яка успішно чинитиме опір кільком регулярним збройним формуванням.
5. Останній розстріл упівця був здійснений у 1989 році, за два роки до проголошення Незалежності України
Звучить сюрреалістично, чи не так? У часовому проміжку це так близько від нас, що буквально по спині тягне холодом – всього 36 років тому.
Це сталося в СІЗО КДБ в районі метро Арсенальна в Києві. Страчений – Іван Гончарук, волинянин, учасник УПА, який наприкінці 40-х вже був засуджений за участь у боях проти НКВС та відбував покарання на Колимі. Добрий і миролюбивий за спогадами односельців Гончарук був звинувачений у численних вбивствах мирного населення. Вини чоловіка не довели у жодному випадку – доказів не було, а ті свідки, які говорили, посилалися на те, що десь колись чули чи підозрювали.
19 жовтня 1987 року у Луцьку суддя Борис Плахтій підписав смертний вирок чоловікові. Виконали його 12 липня 1989 року. Ці два роки він сидів у камері смертників у Луцькому СІЗО і сподівався на помилування. Місце захоронення тіла досі невідоме.