“Пісок у трусах” — синдром, на який страждає сучасне суспільство. Прекрасна стаття Етері Чаландзія. Виявляється, щастя — це лише питання ставлення. Неймовірна авторка, і Тутка поділиться її роздумами.
Серед моїх приятелів є один тип, який за двадцять років нашого знайомства примудрився практично не змінитися. Він навіть живота не наїв, а відсутність печалі в очах і зморшок на чолі змушує підозрювати, що у нього немає нервів, відповідно, совісті, і взагалі, що він рідкісна сволота. Але мова не про те.
Ця людина-консерва псує настрій усім довколишнім, однак, як з’ясувалося, що і у нашого вічнозеленого кипариса є проблеми. Узагальнюючи, він назвав їх «пісок у трусах».
Читайте також: Бабуся вчила мене: “Остерігайся надто палких чоловіків”
– Розумієш, — зізнався він мені якось, — я завжди любив море. У дитинстві я обожнював, наплававшись до синюшності шкіри, вилізти на берег, розкинутися на гарячому камінні й грітися, пропікатися, як риба-гриль доти, поки не розчервоніюся як рак. І тоді, розпеченою гарматою, знову кинутися в прохолодні морські хвилі.
Я слухала і кивала, оскільки, як людина, яка виросла біля води, прекрасно розуміла і про «рибу-гриль», і про «розпечену гармату».
– Ну то ось недавно я зрозумів, — схлипнув він, — що валятися на каменях страшно незручно, а пісок, що набився в мокрі труси, не дає спокійно валятися в шезлонзі. Тепер для того, щоб розслабитися, мені треба два рази прийняти душ, витерти мокре тіло, змінити мокрі плавки на сухі, випити свій Campari (лід в склянці не повинен розтанути, а апельсин мусить гірчити). Мені ще немає 50-ти, а у мене вже повно проблем!
Його скигління мене стривожило. Я чудово пам’ятаю, як в юності сама щоліта приїжджала до рідні на море. Я годинами не вилазила з води, і вечорами няньки перевіряли, чи не виросли у мене плавники і зябра.
“Пісок у трусах” напевно торкнувся і мого життя, і я це чітко усвідомила. Я пригадала, як могла засмагати, лежачи на каменях, на автомобільних дисках, залізничних рейках, і мені всюди було однаково зручно. Я не згоряла на сорокаградусній спеці, лякала медуз своїми «БУ!» і вони тонули від страху, наїдалася трьома помідорами і спала п’ятнадцять хвилин на день.
Цього літа, помітивши рибку-малька, яка вистрибнула з хвилі за пів кілометра від мене, я закричала так, що мені у відповідь з-за обрію просигналив італійський суховантаж. Тепер я змішую два креми з п’ятдесятивідсотковими коефіцієнтами захисту, сподіваючись на те, що в сумі вони дадуть сотню і захистять моє бліде тіло, як шматки картону.
Це в минулому столітті ми з друзями-студентами зібрали маленьку суму грошей, трошки обдурили батьків, поклали в кишені зубні щітки й поїхали на тиждень в гори кататися на лижах.
Курорт був паскудним, їжа дешевою, лижі кривими, а ми — жебраками, і невибагливими, як горобці. Ми жили по шестеро осіб в двох кімнатах, на сніданок їли кашу з хлібом, ввечері пили дешеве вино, курили смердючі сигарети, але були такими щасливими.
Минулої зими я засмутилася, коли виявила, що в меню, скажімо так, непоганого курортного ресторану закінчився зерновий хліб, і геть впала духом, коли зрозуміла, що забула вдома улюблену подушку.
Синдром “пісок у трусах” дуже чітко простежується не тільки серед старшого покоління, але і серед людей середнього і навіть молодшого віку.
Ок, з роками людина змінюється. Накопичує і нарощує не тільки кругозір і досвід, а й жирок на боках, робиться підозрілою, впертою, вибагливою, втрачає лихий алюр і цікавість у погляді. Тепер всі все знають, менше питають і частіше повчають. Всі перетворюються на занудних експертів та зарозумілих зануд, яким не догодиш, які вже все бачили, і з втомленим виглядом обговорюють, яка нафта на смак солодша.
Отак понти і потреби заводять в глухий кут, і для багатьох справжньою катастрофою стають найпростіші речі — необхідність вилізти зі свого кондиціонованого б’юїка і спуститися в метро або переїхати з Києва до Київської області.
Ясна річ, що номер в готелі «Київ» кращий від кімнати у привокзальному притулку «Червона калина». Але якщо ви відмовляєтеся їхати в інше місто тільки тому, що ваш люкс зайнятий, а політ економкласом ображає вашу пиху, то я починаю за вас хвилюватися.
Чесно треба визнати, що вередливість та поганий характер проявляються незалежно від успішності та кар’єрного злету. Непроглядне занудство зрівнює бюджетника і заможну людину. Але якщо перша ще викликає розуміння і співчуття, коли нарікає на долю, то примхи власника платинових карток вже нічого доброго не викликають.
Одна така пані якось прийшла скаржитися подружкам на скандал, який стався у неї з чоловіком через розміри її нової вбиральні. Чоловік особисто виміряв кроками приміщення, відведене під її шуби і бюстгальтери, і заявив, що воно більша за вестибюль концертного залу “Україна”. Він чомусь згадав, що п’ятнадцять років тому жінка мала лиш одну шубу і дві вечірніх сукні, проте була не менш елегантною, економічно вигідною, веселою і безтурботною.
Разом з легкістю на підйом і невибагливістю здає і здатність дивуватися та радіти життю.
Зрозуміло, що важко з тією ж щирістю, що і вперше, захоплюватися сто сороковою поїздкою до Парижу або продовжувати вірити в любов до смерті, стоячи біля вівтаря з п’ятим чоловіком. Мало хто зберігає оптимізм в погляді на світ, на жінку, світове закулісся і перспективу красиво заробити або розтринькати гроші. А дарма.
З віком деякі люди, які так чи інак досягли успіхів у житті, до такої міри розчаровуються у всьому, що починають захоплюватися якимись неадекватними розвагами, тонуть в пороках або знаходять собі юну та сміхотливу подружку, вируючу від передчуттів, щастя і надій. У них самих всі передчуття й надії давно вигоріли дотла. А щоб змусити їх щось відчути, їм треба шило встромляти у відоме місце, і то не факт, що з цього щось вийде.
Добре, ніхто не каже, що і в сорок треба бути таким самим безтурботним придурком, як в двадцять. Але одна справа — печаль в очах і досвід в анамнезі, і зовсім інша — олово в ногах і рейдерський перелік в голові.
Кажуть, це неминуче.
Не вірю. Мені здається, навіть якщо людину не нагородили нестаріючим ентузіазмом, цікавістю до життя, легкістю на підйом і готовністю в один момент втратити свої безцінні мільйони або звички, в процес охолодження душі можна успішно втрутитися. Стежити за нею, як за своєю селезінкою. Одні зміни підтримувати, а інші контролювати. Хоча б намагатися.
Тому що коли людині — ще жити і жити, а у неї з усіх складок пісок сиплеться, їй все не те і все не так, довкола одні скотиняки, світ прогнив і від Парижу її нудить — з нею точно щось не так.
Несправедливо розлучатися з вогнем в очах і простими радощами життя тільки тому що ви подорослішали або досягли успіху. Ось погляньте на Міка Джаггера. Чолов’язі восьмий десяток, а його пре, як сімнадцятирічного. Ок, таке не всім дано, але, може, варто хоча б спробувати?
Всі фото з відкритих джерел
