Лиш наприкінці життя можна зрозуміти, хто насправді нас любив. Лише наприкінці… хто любив по-справжньому. Все ж, краще було б зрозуміти швидше. Поки ще люди, яким можна відповісти, не пішли. Та вони йдуть — всі і за своєю чергою, яка, на жаль, нам не підвладна…
Дівчинку дуже любив її тато, а вітчим — не любив. Та й мерзотний був отой вітчим: маленькі вусики, мов у слуги, примружені очі. І дівчинка його не любила, бо той повсюди пхався зі своєю турботою. Вітчим і до школи відводив, щоб дівчинка-підліток уроки не прогулювала, і настанови казав, і завдання домашні перевіряв, і до музичної шкоди водив, — кара Господня. Бубнів і бубнів, наставляв і картав.
Читайте також: “Чого розсілися, пані? Не маєте роботи в хаті”. Щира розповідь про те, як ми виглядаємо в дитячих очах
Хто любить по-справжньому, той піклується
Мама десь невдоволено сміялася: “Ти чого до неї причепився? Нехай гуляє з друзями. Навіщо поїхав звечора її шукати?” А бабуся вітчима ненавиділа, поза очі (так, щоб дівчинка чула) називала його “пикою” і “тварюкою”.
А от татко любив свою донечку, і двічі на рік забирав її до себе, у свій новий великий дім на тиждень пожити! Отам вже дівчинці дозволялося все, чого душа забажає, не те що вдома з вітчимом. Та і нова татова дружина все дівчинці дозволяла, — таке життя, тато змушений був піти з сім’ї до своєї Ольги. Тато, до речі, також обзивав вітчима всіма приємними і неприємними поганими словами, і дівчинку він сильно любив. Так сильно, що іноді купував їй одяг чи давав гроші. Аліментів тато не платив — прибутків не мав, та раз на рік дівчинці гроші давав. Як годиться. Весело їм було разом, дуже весело.
Вже і мама хвилювалася, що вчинила помилку, вже і бабуся її підтримувала. Всі так любили дівчинку, а вітчима, поганого й недоброго, ненавиділи.
Якось дівчинка так розізлилася, що побажала вітчиму “здохнути”. Той спочатку побагрянів, потом-плямами вкрився, пішов… та через деякий час знову повернувся зі своїми настановами і моралями.
Це — довга історія. Дівчинка виросла, закінчила школу, вступила до вузу — вітчим наполіг. І помер якраз перед її вступом до академії — встиг оплатити її навчання. Ну помер — то помер, 46-річний нелюбий чужий дядько, що їй до нього? Який так їй був набрид…
Коли дівчинці самій стукнуло 40 років, вона замислилася: “А хто ж любив її насправді?” І згадала лише вітчима: в охайному костюмі під школою, він чекав, коли вона щасливо дійде до будівлі. Ніби чекаючи, що вона озирнеться, помахає рукою у відповідь. Та вона не озирнулася, жодного разу, ніколи за всі роки…
Той, хто по-справжньому любить, — той піклується. Та за життя ми цієї риси не помічаємо… чи не хочемо помічати. Розуміємо вже потім, коли надто пізно…
Всі фото з відкритих джерел
За матеріалами
