Зміни позу на 2 хвилини — і твоє життя стане іншим

Безкоштовний життєвий прийом, що не потребує застосування техніки. Від вас вимагається лише ось що: змінити вашу позу на дві хвилини.

Із промови Емі Кадді (американська соціальна психологиня, письменниця та спікер) “Мова вашого тіла формує вас”.

“Але перш ніж я видам секрет, попрошу вас саме зараз здійснити невеличкий аналіз свого тіла і того, що ви з ним робите.

Хто з вас, так би мовити, применшує себе? Може, ви згорблюєтеся, сидите, схрестивши ноги? Іноді ми схрещуємо руки. Іноді заповнюємо весь простір. Я хочу, щоб ви звернули увагу на те, що ви робите саме в даний момент. Ми повернемось до цього за декілька хвилин. І я сподіваюсь, якщо ви навчитесь вносити невеличкі корективи, перебіг вашого життя суттєво зміниться.

Нас цікавлять деталі, самі знаєте. Ніяковість у спілкуванні, кумедні посмішки, зневажливий погляд, дивне підморгування або навіть звичайне рукостискання.

Ми робимо поспішні висновки, спираючись на мову тіла. І ці висновки можуть стати справді визначними в прийнятті життєвих рішень, як от кого найняти на роботу або підвищити по службі, або кого запросити на побачення.

Говорячи про невербальне спілкування, ми маємо на увазі свої судження про інших, їхні судження про нас і результат цього всього. Ми забуваємо про інший об’єкт впливу нашого невербального спілкування, про самих себе. Адже ми також перебуваємо під впливом своєї невербаліки, своїх думок, почуттів і стану організму в цілому.

Прояви слабкості та сили

Про яку невербаліку я кажу? Я соціальний психолог за професією, вивчаю упередження і викладаю в одній з провідних бізнес-шкіл. Отже, не дивно, що мене зацікавила динаміка влади.

І найбільший інтерес для мене становлять невербальні прояви сили та домінування. Які вони ці прояви? Ось які. У царстві тварин ці прояви передбачають збільшення. Тварина випростовується, витягується, займає більше простору, буквально розкривається. Вся справа в розкритті.

Це широко розповсюджено в царстві тварин. І не лише серед приматів. Люди теж так роблять. Вони роблять так у обидвох випадках, коли відчувають власну силу постійно або в певний момент, коли відчувають її найбільше. Це варто особливої уваги, адже це демонструє нам, наскільки давнім і універсальним є цей прояв сили.

Вивченням прояву, відомого як гордість, займається Джесіка Трейсі. Вона доводить, що люди з нормальним віднародження зором і люди із вродженою сліпотою використовують цей жест, коли виграють в спортивних змаганнях. Коли вони перетинають фінішну пряму першими, немає значення, чи бачили вони колись, як хто-небудь так робив. Вони роблять цей жест. Руки вгору, як знак перемоги. Підборіддя трохи підняте.

Що ми робимо, коли відчуваємо себе безсилими? Ми робимо з точністю навпаки. Ми закриваємось, охоплюємо себе руками, робимось маленькими. Ми не хочемо бути поміченими. Повторююсь, це властиво як тваринам, так і людям.

І ось як виглядає зустріч сильної та слабкої людини.

Так, це доповнює моневербаліку інших людей. Коли поряд з нами людина сильна та владна, ми зазвичай робимось маленькими. Ми не копіюємо поведінку цієї людини, ми робимо протилежне. Я спостерігаю за такою поведінкою в аудиторії. І що ж я бачу? Я зауважую, що студенти бізнес-курсу демонструють повний спектр невербальних проявів сили. Дехто з них поводиться як справжній альфасамець. Тільки не увійшовши в аудиторію, такі студенти одразу прямують всередину кімнати ще до того, як розпочнеться лекція. І неначе справді прагнуть зайняти місце. Вони сідають і свого роду розширяються. Інші студенти, навпаки практично розчиняються в просторі, як тільки входять. Ви бачите це, коли вони заходять в аудиторію. Це видно з їхніх облич і тіл. Вони сідають на стілець і робляться непомітними.

Коли ви прикидаєтесь сильними, ви схильні насправді відчути цю силу

Студентська активність на заняттях має велике значення, особливо в бізнес-школах, де вона складає половину оцінки. Проте виникає питання: чому студенти з однаковою підготовкою отримують різні результати, і чи пов’язано це з тим, що одні справді активніші, а інші лише прикидаються впевненими? Разом із колегою ми досліджуємо, чи може “гра в силу” перерости у справжнє відчуття впевненості, адже невербальна поведінка впливає не тільки на оточення, а й на нас самих. Як усмішка здатна зробити людину щасливішою навіть вимушено, так і поза сили може викликати відчуття сили.

Тож постає ключове питання: чи може наше тіло змінювати роботу мозку через фізіологічні механізми, зокрема гормони, що формують наші думки та почуття.

Як виглядає мозок сильних людей у порівнянні з мозком людей слабких?

Сильні люди зазвичай наполегливіші, впевненіші та більш схильні до ризику, що пов’язано не лише з характером, а й із фізіологією: високим рівнем тестостерону та низьким рівнем кортизолу. Справжня сила полягає не тільки в домінуванні, а й у вмінні спокійно реагувати на стрес, адже лідер має бути врівноваженим.

Нам відомо також, що в ієрархії приматів, коли альфасамець або пересічна особа хоче захопити лідерство, ніби зненацька, впродовж декількох днів її рівень тестостерону значно зростає, а рівень кортизолу різко падає. Маємо докази того, що тіло може впливати на мозок, щонайменше на рівні зміни виразів обличчя. І так само зміна ролей може моделювати мозок.

Тож що відбувається, коли ви змінюєте роль? Що відбувається, якщо ви це робите на мінімальному рівні, як, наприклад, такі незначні зміни в поведінці?

Ми вирішили запросити людей до лабораторії та провести невеличкий експеримент. Ці люди на дві хвилини приймали сильні або слабкі пози. Зараз я покажу вам п’ять таких поз, хоча учасники приймали лише дві.

Сильні пози:

Слабкі пози

Ви згортаєтесь, робитесь маленькими.

Ось ця поза неймовірно слабка. Коли ви торкаєтесь шиї, ви ніби намагаєтесь себе захистити.

Учасники експерименту протягом двох хвилин приймали сильні або слабкі пози, після чого відповідали на запитання, грали в гру та здавали повторний зразок слини. Результати показали, що 86% людей у “силових позах” ризикнули зіграти, тоді як серед тих, хто прийняв слабкі пози, лише 60%. Крім того, у перших рівень тестостерону зріс на 20%, а кортизолу знизився на 25%, тоді як у других тестостерон впав на 10%, а кортизол піднявся на 15%. Це доводить, що навіть за дві хвилини невербальна поведінка може впливати на гормони, формуючи відчуття впевненості або, навпаки, стресу й замкненості.

Отже, наше тіло впливає на наш мозок

Звичайно, виникає наступне питання: чи здатна поза на декілька хвилин і справді докорінно змінити наше життя? Ми говорили про невеличкий експеримент в лабораторії, що тривав лише пару хвилин. Де б ми могли застосувати це в реальному житті?

Перед співбесідами люди часто згортаються над телефоном чи записами, роблячи себе «маленькими», але дослідження показало інше: учасників, які на кілька хвилин приймали сильні пози, сприймали як більш позитивних і бажаних кандидатів, навіть за умов стресового інтерв’ю з «беземоційними» суддями. Вирішальним виявилося не зміст їхніх відповідей і не підготовка, а самовідчуття й упевненість, які вони вкладали у свою промову.

Коли я кажу людям, що наші тіла здатні впливати на наш мозок, а мозок на поведінку, а поведінка в свою чергу на результат, то чую відповідь: “Я не вірю”. Звучить якось фальшиво. Чи не так? На що я сказала: “Вдавайте, доки самі не повірите”. А у відповідь: “Тоді це буду не я. Не хочу почуватись ушуканцем. Не хочу прийти і відчути себе самозванцем”.

І це відгукнулось у мені. І я хочу розповісти вам коротеньку історію про те, як це — бути ушуканцем та почуватись не на своєму місці.

Коли мені було 19, я потрапила в страшну автомобільну аварію. Мене викинуло з машини, перекинуло декілька разів. Я опритомніла в реанімації відділення черепно-мозкових травм. І мене виключили з університету. І я дізналася, що коефіцієнт мого інтелекту впав на два рівні стандартного відхилення, що було дуже болючим для мене.

Я знала, що маю високий коефіцієнт інтелекту, адже мене сприймали як розумну. І ще в дитинстві називали обдарованою. Тож я, відсторонена від університету, не полишаю спроб повернутись до навчання. Мені кажуть: “Ти не закінчиш університет. Є ще багато речей, якими ти можеш займатись, але університетська ступінь тобі не до снаги”.

Маю зізнатись, що я боролась, як могла. Ніщо не робить вас більш слабким, ніж коли віднімають ядро вашої особистості. І для мене це був мій розум. Я почувалась абсолютно безсилою. Я працювала, працювала, працювала. Іноді мені усміхалась удача, але я не полишала працювати. Знов ловила вдачу і працювала ще наполегливіше.

Нарешті я закінчила університет. В мене це зайняло на чотири роки довше, ніж у моїх однолітків. Мені вдалося вмовити мого янгола-наукового керівника Сюзан Фізки взяти мене в Принстон. Але я почувалась не на своєму місці, неначе я самозванка.

В ніч перед моєю першою промовою на першому курсі університету Принстона, яка тривала 20 хвилин перед аудиторією з 20 слухачів, я так злякалася викриття, що подзвонила Сюзан і сказала: “Я кидаю навчання”. Вона ж відповіла: “Ні, не кидаєш, бо я ризикувала заради тебе. Тож ти залишаєшся. І ось що ти зробиш: ти прикинешся. Ти будеш виступати з кожною промовою, яку б тобі не доручили. Ти будеш виступати знову і знову, навіть якщо остовпієш і тебе паралізує страх”.

Так я і зробила. 5 років у магістратурі, декілька років у Північно-Західному університеті. Потім я перейшла в Гарвард. Ці думки мене більше не турбували, але довгий час до того я думала: “Ти не маєш тут бути, тобі тут не місце”.

В кінці мого першого року у Гарварді до мене в офіс прийшла студентка, яка жодного разу за цілий семестр не виступила з промовою. І я їй сказала: “Послухай, будь активнішою, інакше тебе виключать з університету”. Вона засмучено відповіла: “Мені тут не місце”.

Це був вирішальний для мене момент. Відбулося одразу дві речі. Перша — я зрозуміла, що нарешті не почуваюся так більше. Я більше не відчуваю себе самозванкою. А друга — ця дівчинка саме так і почувається, і я її розумію.

Я відповіла їй: “Ні, саме тут твоє місце. І завтра ти будеш вдавати це. І ти відчуєш себе сильною і впевненою. І ти увійдеш в аудиторію і виступиш як ніколи добре”. І знаєте, що їй вдалось це зробити? Люди обертались і говорили: “Боже, я навіть не помічав, що вона там сидить”.

Через місяць вона прийшла до мене знов, і я зрозуміла, що вона не лише прикидалась, доки не зробила це. Вона прикидалась, доки не стала такою. І вона змінилась.

Тож я хочу сказати вам: не прикидайтеся для того, щоб зробити щось. Прикидайтеся, щоб стати тим, ким ви хочете себе бачити. Робіть це допоки не втілитися повністю до мозку і кісток.

Хочу сказати останню річ на сьогодні. Крихітні перевтілення ведуть до великих змін. Дві хвилини. Перед наступною стресовою ситуацією, що вимагатиме оцінки, спробуйте зробити це в ліфті, в кабінці туалету, за робочим столом, за закритими дверима.

Налаштуйте свій мозок впоратись якнайкраще з тією чи іншою ситуацією. Збільшіть рівень тестостерону у вашому організмі, а рівень кортизолу знизьте. Не виходьте з цієї ситуації з почуттям: “Я не показав їм справжнього себе”. Виходьте з ситуації з почуттям: “О, мені справді вдалося донести та показати свою сутність”.

Я хочу, щоб ви випробовували силові позиції на собі, але я також прошу вас ділитися отриманими знаннями. Це ж так просто. Розповідайте про це, діліться з людьми. Адже найбільше це потрібно тим, у кого немає ресурсів, технологій, статусу та влади. Дайте їм таку можливість. Вони зможуть зробити це наодинці. Їм знадобляться їхні тіла, трішки усамітнення і лише дві хвилини часу, щоб докорінно змінити свої життя.