Виховання дітей — завдання не найлегше. Адже іноді так складно зберегти самовладання, коли дитина відмовляється робити щось з першого разу або, ще гірше, влаштовує на людях істерику. Проте деякі батьки таки знаходять у собі сили не реагувати емоційно і навчаються залучати дітей до гри замість того, щоб примушувати та карати.
Ми в Тутка обожнюємо кмітливих людей, які вміють добиватися свого м’яко, без агресії. Тому просто не змогли пройти повз ці історії про хитрощі, які спокійно зможе застосувати на практиці кожен з батьків.
- Коли я чую історії про те, як дітей карають за те, що тарілка “не чиста”, згадую свого тата. Якось у дитинстві я не хотіла їсти вермішель у формі черепашок, і він сказав: «Тепер ти морська розбійниця», — пов’язав мені бандану, взяв у полон мої іграшки й додав, що розбійниці їдять мушлі, щоб бути сильними та продовжувати морські подорожі. Порцію було з’їдено за хвилину.
- Діти часто не можуть заснути, бо крутяться під ковдрою. Мій тато, коли я був маленьким, вкладав мене, підіймав ковдру над ліжком. і казав: «Ну, крутись!» Після чого я крутився, перевертався, а потім, знесилений, завмирав, і він накривав мене. Ставало тепло і затишно, і крутитися більше не хотілося. Миттю засинав.
- У дитинстві мою подругу карали за погану поведінку, залишаючи без салату. Врешті-решт зараз вона обожнює салат і завжди намагається з’їсти його якнайбільше. Так збіглося, що її теперішнього чоловіка карали та забирали книжки. І це справило такий самий ефект.
- У мого тата був в арсеналі один грандіозний прийом. Коли хтось із дітей (а їх було п’ятеро) падав і починав плакати, він одразу казав: «Ходи до мене, я тебе підійму». Чомусь це завжди спрацьовувала: дитина сама підіймалася і йшла до нього, по дорозі забуваючи, чому вона взагалі плаче.
- Мені накладали їжу в тарілку з малюнком на дні та казали, що якщо я все з’їм, то відкопаю скарб-малюнок і дізнаюся, що там цього разу.
- Якось помітила, що дочка (їй 6 років) поводиться зі мною якось різко. Запитала її, в чому річ і як я можу допомогти. А вона зненацька уп’ялася на мене, сказала: «Я не знаю», — і розплакалася. Я почала заспокоювати її й запевнила, що все гаразд, що я теж іноді сумую і що я не маю до неї претензій. Тоді вона нарешті відповіла: “Мій мозок змушує мене бути грубою”. І тут я пояснила, що поганий настрій може мати кожен. Але якщо ми не хочемо нікого поранити, можна сказати: «Мені погано і треба побути наодинці». Потім ми спробували повторити цю фразу кілька разів, вона перестала плакати та обійняла мене.
Читайте також: 16 трагікомічних історій, які підтвердять, що не можна недооцінювати дитячий інтелект
- У моєї мами була подруга, яка накладала овочі у свою тарілку, а дітям не давала. І коли діти просили спробувати, вона неохоче відповідала: Це їжа для дорослих. Але я можу дати тобі трохи». Отак її діти люблять овочі. А мені доводилося по 3 години сидіти за столом і дивитися на гидку цвітну капусту, яку я відмовлялася їсти.
- Старшій доньці 4,5 роки. Їй почали подобатися страшилки. Розповідаємо їй із дружиною історії на прогулянках. Донька на одній страшилці не зупиняється, ще просить. Хоча в мене з уявою все гаразд, не міг вигадати нормальних страшилок: все «замовнику» не подобалося. Доки я не здогадався переказувати їй тексти пісень «КіШа». Отут справи пішли на лад!
- Тато свого часу помітив, що коли він просив мене зробити щось, наприклад підстригти газон, я вічно скаржився і відтягував момент. Але якщо він питав, що я буду робити: косити траву чи мити вікна, — я вибирав один із варіантів і спокійно виконував. Це просто зламало мені мозок у 20 років, коли він нарешті зізнався. Тепер завжди сам використовую цей трюк, коли треную когось чи няньчу дітей, і він майже ніколи не підводить.
- Коли мені було близько 10 років, мої батьки придбали дачу. І почалися вічні спроби привчити мене до робіт на городі. Поливання, прополювання, саджання… Я відбрикувалася як могла. Батьки підійшли до цього питання творчо. Вони надрукували папірець і офіційно оголосили мене новою власницею дачної ділянки. І тут я, звичайно, відчула всю відповідальність та гордість. Тепер усі посадки були під моїм керівництвом, від грядок мене можна було відтягнути тільки уп’ятьох, я орала, керувала і була дуже горда собою.
- Дуже давно, коли мені було близько чотирьох років, 10-річні сусідські хлопчики облили мене з водяних пістолетиків і втекли. Я розповіла про це мамі, а вона дала мені шланг, увімкнула режим високого тиску і порадила завершити те, що вони почали.
- Моїм дітям 4 роки та 7 років, і я знаю, що на запитання «Можете прибрати свої іграшки?» вони точно твердо дадуть відповідь: «Ні». Проте вони просто ненавидять, коли їм кажуть, що вони не зможуть чогось зробити. Тому варто мені сказати: «Б’юся об заклад, що ви не зможете зібрати всі ці іграшки назад у коробку», — як вони миттю кидаються прибирати, щоб потім кинути на мене обурений погляд: “Ми ж казали!”
- Якось у кафе за сусіднім столиком 3-річний хлопчик почав голосно плакати. Мама намагалася заспокоїти його, але він уже впав в істерику. Тоді вона взяла його на руки, вийшла із закладу та сіла на лавку біля входу. Ми чули, як вона сказала: “Поглянь на мене, що тебе засмутило?” Він продовжив плакати. Тоді вона додала: “Ну ти явно втомився, посидьмо тут, поки ти не заспокоїшся і не скажеш, що не так”. За кілька хвилин так і сталося. Мораль проста: треба розмовляти з дітьми логічно та шанобливо замість того, щоб затикати та змушувати справлятися зі стресом самостійно.
- Син не любить прибирати іграшки. Зате він обожнює завдання на час. Тому зазвичай я перетворюю це на гру: пропоную прибрати всі червоні іграшки якнайшвидше, потім сині, зелені й т. д. І все — скрізь лад.
- Коли я була маленькою, мама закопувала монети в пісочниці, залишала відбитки великих черевиків на піску і потім казала мені, що вночі приходили пірати та закопали скарби. Я могла годинами радісно порпатися там зі своїм маленьким ситом, а мама натомість отримувала спокійний і тихий ранок. До речі, я стала археологом.
- Стільки людей були враженими через те, що я дозволила дочці зберігати особистий простір. Іноді, коли її намагаються обійняти, вона може сказати: «Ні, дякую». Зазвичай у цей момент дорослі дивляться на мене у пошуках підтримки. Але я просто говорю: «Все добре, сонечко, тобі не потрібно обіймати когось, якщо ти не хочеш». Дивно, що це викликає у людей ірраціональне роздратування. Але я лише переконуюсь, що роблю все правильно.
Можливо, у вас теж є трюки, завдяки яким ви легко знаходите спільну мову з дітьми?
