Таких дівчаток, як я, мільйони, навіть, мабуть, десятки мільйонів у всій країні. Маленьких дівчаток зі справжніми візками, у яких вони няньчать справжніх дітей, але не своїх власних, а малюків своїх матусь. Молодших братів та сестер.
У нашому селі таких дівчаток було багато. Але вічною дівчинкою з візочком була Наталя Семенюк, бо молодші брати та сестри в неї не переводилися. Мати народжувала їх одного за одним, змінювалися тільки імена у старенькому візку: Ніночка, Валечка, Олечка, Миколка. Поки ми були самі зростом з коляску, то пищали від розчулення й мрійливо зітхали: «От мені братика чи сестричку!» — «Та забирайте!» — сумно жартувала Наталя у відповідь.
І ось я дозітхалася. У 10 років у мене з’явилася перша молодша сестра. Відтоді, вважайте, і закінчилося моє дитинство. Через два роки з’явилася ще одна. Ще через рік – третя, щоправда, вже з дитбудинку. Я стала новою «Наталкою Семенюк».
Всі захоплювалися добрим серцем моєї матері. Треба ж – вона взяла дитину з дитячого будинку, ось це подвиг, стільки сил, стільки любові до дітей. І ніхто ніби не помічав, що це я була маминою суперсилою, яка виняньчувала всіх її нескінченних дітей, міняла їм підгузки, мила, годувала, прогулювалася з ними, розважала, прибирала за ними, перевдягала, стежила.
Через дітей я не могла добре вчитися – їхні крики просто не давали робити уроки добре. І мама постійно кликала: «Ольго, ти скоро вже свою математику зробиш? Що ти там клопочешся! Мені потрібна допомога, Соня плаче».
Коли я стала підлітком, турбот по догляду за дітьми у мене лише збільшилося, адже мама вийшла на роботу. Мої подружки бігали, щасливі, на побачення, а я підтирала домашньому дитячому садку соплі, міняла обпісяні простирадла, виносила горщики й вічно прибирала вдома.
У 17 років я поїхала з батьківського будинку, урочисто залишивши за старшу свою першу молодшу сестру. Кілька разів на рік я приїжджаю їх відвідати, після сесій. Я спеціально поїхала далеко, за 500 кілометрів, щоб у матері не було можливості викликати мене на день.
Читайте також: Мені не соромно. Чесна історія жінки, яка перестала бути ідеальною матір’ю
Я живу в гуртожитку та вперше за довгий час ні за ким не доглядаю, ні за кого не несу відповідальності. Мені добре. Я навчаюсь, і ніхто не відриває мене від занять, навіть сусідки по кімнаті. Я так скучила за тихим життям, яке належить тільки мені, за підручниками (а я дуже люблю читати та вчитися) і нізащо на світі не дозволю собі провалити цей проєкт, котрий називається «інститут».
Дві мої однокурсниці наприкінці минулого навчального року завагітніли та вийшли заміж. Ще декілька мріє стати мамами, і вони так веселково уявляють собі візочки, сорочечки та інше придане малюка, що почали купувати милі дрібнички типу кросівок для новонароджених та прорізувачів для зубів. Бр-р-р. На побачення я звичайно ходжу, але дуже мало й дуже обережно. Я знаю, що з побачень можуть з’явитися діти. А дітей мені за останні 7 років вистачило з лишком. Я впевнена, що своїх я захочу дуже і дуже нескоро. Якщо взагалі захочу.
Я точно знаю, що й коли в моїй історії пішло не так. Коли мама повернулася з пологового будинку зі своєю другою дитиною. В одну мить я в її очах подорослішала до рівня чи то подружки, чи то служниці. Але мені, як і до цього, було 10 років, як і за місяць до її пологів. Мені потрібні були мамині обійми, турбота, поцілунки, хоч якесь підтвердження, що я, як і колись, люба та дорога для неї.
Але в одну мить я стала незручною, мої проблеми стали незначними, мої інтереси — нікому не цікавими, на мені можна було зірвати свій поганий настрій. Батька в мене не було – був вітчим. А йому мої душевні муки були до лампочки. Могла й отримати на горіхи за примхи чи неквапливість.
Якби мама в першу хвилину, як повернулася з пологового будинку, відклала б клунок з новою дитиною та обійняла мене, все було б інакше. Я б, мабуть, любила і сестер, і себе. Але вийшло так, як вийшло.
Напевно, бажання стати мамою в мені прокинеться. Я буду гарною, досвідченою мамою. Колись. І мамою лише однієї дитини. Якщо материнське кохання так важко поділити на всіх, нехай воно дістанеться лише комусь одному.
Переклад та адаптація Тутка
