15 руйнівних фраз, які ми чули від батьків, та котрі не варто повторювати нашим дітям

Батьки нас любили та, безумовно, хотіли нам лише добра. Проте декотрі речення, типу “хлопчики не плачуть” і “виростеш — зрозумієш”, на думку сучасних психологів, могли сильно на нас вплинути чи навіть нам нашкодити.

Тутка поділиться відвертими розповідями-сповідями людей, чия дитяча пам’ять закарбувала ці слова назавжди. І який від них залишився “посмак”.

“Ти мусиш бути найкращою від усіх”

не

Якщо я приносила додому вісім балів і виправдовувалася, що тема була важкою, я всього не встигла вивчити, як і увесь клас, мама була кам’яною: “Мене не цікавлять усі, а лиш ти”. І завершувала традиційним: “А якщо всі підуть з мосту стрибати, ти теж стрибнеш?”

Ось як я стала перфекціоністкою і до сьогоднішнього дня не вмію радіти життю.

“Краще я сама”

Якщо я старалася щось зробити, мама одразу обрубувала мої старання при корені: “Ой, давай краще я сама все зроблю, в тебе руки ростуть не з того місця”. А коли я підросла, то жалілася своїм подругам, що її донька — несамостійна, безвідповідальна, яка навіть не може приготувати собі яєшню. Але звідки я мала навчитися цього робити, якщо вона мені не давала?

Я вже і сама стала мамою, а вона досі на пальцях мені все пояснює. Я вирішила такої помилки, як вона, не припускатися: дозволяю маленькому синові все робити. Нехай вчиться, хай з помилками та брудом, але це буде його досвід!

“Я стільки для тебе зробила, а ти…”

не

Ще з дитинства, а потім і в студентські роки, бабуся була моєю підтримкою: і матеріальною, і моральною. Хоча я навіть не просила в неї грошей, вона завжди їх надсилала. І коли я робила “щось не так”, то чула від неї: “Я так багато для тебе зробила, а ти…”. Мені соромно ставало від цих слів, а потім я злилася та ображалася. Тепер в мене два комплекси: я нечасто прошу людей про поміч, бо не хочу бути їм чимось винною чи залежати від них; з дитинства хочу бути найкращою у всьому, і мене засмучують навіть маленькі невдачі.

“Віддам тебе назад у пологовий, звідки принесла…”

Коли я погано поводилася, мама грозилася: “Віднесу тебе і залишу” чи “Продам циганам…”. А якось взагалі зателефонувала кудись і сказала, що хоче мене віддати. Ніколи не забуду її самовдоволений вираз обличчя і свій наляканий. Тому відтоді мене переслідує відчуття непотрібності та брак любові, через котрі я вступала у токсичні стосунки та дозволяла керувати собою.

Читайте також: 6 класичних принципів виховання, про які час забути назавжди

“Дівчаток не можна ображати…”

У молодшій школі я дуже сподобався моїй однокласниці. А остання висловлювала свою прихильність бійкою: то вдарить по голові, то рюкзак шарпне. А я все зносив, бо пам’ятав, що не можна ображати слабших за себе, тобто дівчаток. А коли не стримався і накричав на неї, то вона донесла вчительці, а я ще перед усім класом вибачався. Тепер не знаю, як поводитися, коли на мене накричить жінка.

“Виростеш — зрозумієш…”

не

Мамине різке: “Доживеш до моїх років — зрозумієш”, “Подорослішаєш — зрозумієш” ставало єдиною відповіддю на всі мої “А чому?” Я ріс дуже допитливою дитиною, і моя допитливість потрохи щезала. Потім я зв’язався з поганою компанією, почав пити, курити — я просто так хотів, щоб на мене звернули увагу, щоб почали цінувати мою думку.

“Це — лише іграшка”

Моєю улюбленою іграшкою був телефон, де у рідині треба було на шпажки закидали кілечка. І то не була проста забавка — то був мій здобуток, трофей, я його заслужила в таборі. І мені вручили його перед усіма дітьми на лінійці. Та одного разу я своєї іграшки на місці не знайшла. Мама пояснила: “Приходила тітка Оля, а малий Олежик так кричав, плакав, так хотів нею погратися. То я її віддала”. Я так плакала і сварилася, що мама не витримала: “Ну нащо так кричати? Це ж лише іграшка!”

Нині моїй дочці майже 2 роки, а я її вже відтепер вчу не брати чужих речей і бережу її іграшки. Ми ніколи не знаємо, що вони означають для наших дітей.

“Ти ж дівчинка!”

не

Тоді, як мій брат ганяв на велосипеді, розбивав коліна і лазив по деревах, я носила випрасувану сукню, ідеально білі шкарпеточки, кіски на голові (до сліз терпіла, поки щоранку мені їх заплітали) і мріяла про таке дитинство, яке мав мій брат. Гратися з ними мені було зась — мама з криками заводила до будинку: “Так не можна, ти — дівчинка”. А в 13 років я носила все чорне й коротко підстриглася — протестувала проти того, кого з мене хотіли зробити. Сьогодні я сама очікую на дитину і точно знаю, що своїй дочці я не буду нав’язувати такі немудрі стереотипи.

“Дорослих треба поважати та слухатися їх”

Безумовно, авторитет та життєва мудрість дорослих — аксіома, та не всіх. І не для всіх. Мене мама змалку вчила, що у розмові з дорослими не можна навіть пікнути, навіть найменшого слівця кривого не можна сказати. І я так і дотепер роблю, і від цього страждаю. А в дитинстві мене ледь не вкрали: біля мене зупинилася автівка і дорослий чоловік, заманюючи, обіцяв відвезти мене до мами. Слава Богу, що недалеко сидів сусід, і злякав його. Бо навіть не знаю, де я б була і що б зі мною було. Тому вчу сама своїх дітей і вам раджу: деякі дорослі можуть бути і погані, і дурні. Таких варто остерігатися.

“Хлопчики не плачуть…”

не

“Ти чого ревеш?”, “О, знову за своє, нюні до землі розпустив”, “Ти що, дівча плакати? Хлопчики не плачуть…” Дотепер пожинаю плоди такого ставлення до мене в дитинстві. Так, тато не любив мене, та це нічого: я ж хотів хоча б раз почути від нього слова підтримки, турботи, знати, що він на моєму боці. Моя дружина боляче переносить, що я не вмію висловлювати свої емоції, говорити про них, відповідати на її ніжність. Я навіть під “Хатіко” не плакав. Хоч дуже хотів, та не міг.

“Я не знала, що це — страшна таємниця”

У 5 класі мені дуже сподобалася одна дівчинка. На жаль, не взаємно. Та любов мучила моє молоде серце. Мама допитувалась, чого ходжу, мов у воду опущений. Я спочатку тримав усе в таємниці, а потім не витримав — все розповів. Та попросив, щоб це була таємниця.

Ввечері мама виказала мій секрет своїм подругам, всі голосно сміялися, що я такий малий, а вже закохався.

“Але ж ти обіцяла мовчати?” – мене як прорвало.
“Я не знала, що це така страшна таємниця”.

Дотепер пам’ятаю той біль. Мама дуже ображалась, але відтоді я їй нічого не розказував.

“Бо ще в пазусі принесеш…”

Тато з мамою довго сміялися і жартували, що “їх донечка навіть м’яча не може спіймати”. Аж у 20 років я зрозуміла: а що ви зробили для того, щоб я навчилась той ненависний м’яч ловити? З будинку на вулицю гуляти не відпускали – “краще книги читай, бо ще щось собі зламаєш”, до басейну чи на гуртки — теж ані ногою. Коли виросла — контроль посилився, бо “ще в пазусі нам дитину принесеш” (отак і казали). Мої діти дотепер сміються, що я вмію лиш працювати та книги читати. А мене досі болить батьківське ставлення до мене.

“Ти — товста, але хтось тебе пожаліє та одружиться з тобою”

З дитинства я запам’ятала мамині слова: “Ти товстенька, ти такою народилася, але побачиш: хтось тебе пожаліє та одружиться з тобою”. Насправді я не була настільки товстою — у мене була нормальна фігура. Через маму мої комплекси настільки міцно в мені засіли, що ні фітнес, ні спорт, ні дієти не могли переконати мене, що я не товста. Я не вірила нікому, навіть якщо хлопці цікавилися мною. Я навіть заміж вийшла і продовжувала так думати. Аж через кілька років я повірила, що мій чоловік мене по-справжньому цінує і кохає”.

“Ми тобі купимо це зараз, але це буде тобі на день народження…”

Мій день народження став для мене справжнім жахом: збиралися знайомі батьків, сумно сиділи за столом і розходилися, дарували лиш банально необхідні речі: “Ми купимо це тобі зараз, але це вже буде тобі на день народження”. Ну як так? Ну хіба не можна було хоч раз купити бажану іграшку чи милу дрібницю? Ще й у школі не вітали, бо народився я влітку.

“Яка велика різниця між моєю донькою та Оксаною…”

Не можна порівнювати дітей: мене ж порівняли з дорослою двоюрідною сестрою Оксаною, яка виїхала на постійне проживання за кордон. Тато її так хвалив і сказав: “Яка велика різниця між моєю донькою та Оксаною. Яка ж Оксана наполеглива”. Так, вона молодець, але і я багато чого досягла в житті. Тепер я подумки порівнюю себе з людьми та страждаю комплексом неповноцінності”.

Чи погоджуєтесь ви з нашою точкою зору, що такі токсичні слова зранюють діток і руйнують їх самооцінку? Діліться своїми думками в коментарях.

Фото: freepik.com

Оцініть статтю
Тутка
15 руйнівних фраз, які ми чули від батьків, та котрі не варто повторювати нашим дітям
9 елементарних вправ, які зроблять з будь-якої шиї лебедину