Я прийшла в гості до подруги Тетяни й ледь не зомліла…

З УСІМА ВСЕ НОРМАЛЬНО! Я прийшла в гості до подруги Тетяни й ледь не зомліла. Все так ідеально й так красиво, що хочеться запитати, де можна купити квиток у цей музей. Все так чисто, що хочеться вийняти скальпеля та негайно почати оперувати. Не квартира, а рай для перфекціоніста. Книги поскладані за зменшенням їх розміру. Різнобарвні свічки на поличках поєднуються з візерунком на шторах. Цукерки в вазочці під колір шпалер. Шарманнн.

– Вибач, я не встигла прибрати, – сказала подруга та поправила декоративну подушку, яка несиметрично лежала на модному дивані. «Знущається, чи що? – подумала я. – Кокетує?»

– Нічого, якось переживемо, – підіграла я.

Я сама ані одного дня не жила в такому порядку і, мабуть, не буду.

Мій дім – це осередок хаосу: всі кудись біжать, щось кидають, забувають горнятка з надпитим чаєм, дві купки шкарпеток лякливо визирають з-під ліжка, по підлозі в красивому безладі розкидані ляльки – Катю, прибери!!! – і підручники сина – ти домашню зробив? – і хтось, будь ласка, зніміть білизну з сушарки, ви ж бачите, мені ніколи, я прибираю за кішкою, яку знудило шерстю на диван.

я

Йдучи в гості, я перекинула вішак для верхнього одягу, на який накидали цілу гору всього, причому не обов’язково верхнього. «Зі мною щось не так, – думала я, насолоджуючись чужим затишком. – Напевно, тільки надлюди живуть ось так, як на листівці…» Я ніколи так не зможу.

Читайте також: «Мені потрібна сукня сьогодні». Текст про те, як важливо ставити на місце тих, хто вперто не помічає кордонів

Назавтра вранці я посварилася з донькою. Їй два роки, а це вік протесту. В садочку планувалася урочиста фотосесія — треба було святково одягнутися. Моя мала панянка відкидала одну сукню за іншою, вимагала улюблену «спідницку», яку я вчора кинула прати, коли вона забруднила її супом.

Я пояснювала, благала, переконувала. Врешті психанула, вийняла брудну спідничку, на якій суп підсох і став непомітним, чим миттю ощасливила дочку. Та весело і покірно одягнулася і, щаслива, пішла до дитсадка.

Гарну сукню я взяла з собою в пакеті — на той випадок, якщо вона передумає. В садку в районі шафок скупчилися батьки та діти. Дівчатка-принцеси, з бантиками й шпильками, в розкішних бальних сукнях пхикали тому, що «мама взяла не ті туфельки» або «мені душно».

Моя ганяла в спідниці, заляпаній супом та реготала над іграшковим їжаком. Мами обговорювали, чи варто прасувати трусики й маєчки. Більшість схилялися до того, що варто, тому що «тканина після прасування стає м’якішою», і взагалі «я кожного дня прасую». Я тихо сповзала від сорому під лавку. Я ніколи в житті не попрасувала жодних трусів, ні своїх, ні чужих, а головний критерій при виборі одягу – зручно і не мнеться. Одна мама прямо в роздягальні відпарює доньці… бант.

«Зі мною щось не так, – думала я, дивлячись на ідеальні платтячка дівчаток. – Напевно, лише надлюди живуть ось так, випрасовуючи кожен день…» Я ніколи так не зможу. Я поцілувала доньку в маківку. Вона пахла копчениною. Суп був гороховий.

– Катю, давай сукню одягнемо? Красива така! Га?

– Ні, не хоцю! – затялася моя принцеса.

Я не наполягала. Я хочу, щоб на фотографії вона була в чудовому настрої, як зараз. А не красива, але заплакана. Через багато років я буду дивитися на цю фотографію та радіти з її солодкої кокетливої усмішки та блискучих оченят, а спідничку навіть не помічу і про суп забуду.

По дорозі на роботу я заїхала зробити мейк до Юлечки. Юлечці, увага, під п’ятдесят, але виглядає вона на 25. Тому Юлечка, а не Юлія Михайлівна. Коли я її бачу, я запитую:

– Ти в холодильнику спиш, Юлечко? Чи молодильними яблуками харчуєшся? Чи, може, у тебе є портрет Доріана Грея, який замість тебе старіє? Тому що неможливо бути такою у п‘ятдесят.

– Це ботокс, дитинко. Гімнастика для обличчя. Косметологія. Тобі, до речі, теж час. Он мімічні вже розперезалися, – каже Юлечка і схиляється до мене близько-близько, накладаючи тональний на мої прищики.

«Зі мною щось не так, – думаю я, дивлячись на її ідеальну шкіру. – Напевно, лише надлюди живуть ось так, завжди молоді й свіжі…»

Я ніколи так не зможу. Потім, вже напомаджена, я побігла на роботу. Точніше, на зустріч з читачами. Нещодавно вийшла моя друга книга, і тепер я проводжу зустрічі з тими, хто мене читає, розважаю їх зі сцени та завжди з недовірою та захопленням роздаю автографи: «Вам справді сподобалося?»

Я роблю те, що мені подобається, а мені за це ще й дякують — ну щастя, їй Богу! Після заходу я зайшла до гардероба та присіла за стійку, щоб перевзутись із туфель у чоботи. Виглядало, ніби я заховалася. До стійки підійшли дві панянки. Вони натхненно базікали, і я не відразу зрозуміла, що мова йде про мене.

– Я коли на таких людей дивлюся, мені здається, що зі мною щось не так, – сказала одна.

– Ага, і я, – підтримує інша.

– Я б вийшла і померла там, на цій сцені. А вона жартує, регоче, ніби не перед залом, а вдома. Дивлюся на неї та думаю: «Це якісь суперлюди. Я ніколи так не зможу!» Я виринула з-за тієї стійки з криком «Ви зможете!», вдарилася коліном і налякала дівчат. Дивом не зламала стійку.

– Ви зможете! Ви зможете!! Ви зможете!!! – закричала я, потираючи забите коліно.

– Але є одне «якщо».

– Яке? – посміхнулися дівчатка.

– Якщо захочете!!!

Моя подруга Таня – дизайнер, і її будинок – це її візитівка. Створення цієї візитівки забирає весь її час, сили та талант, тому що її робота – це її покликання. Залишається тільки на фітнес, тому що такому будинку треба відповідати. На інше не залишається, але Таня радіє, що кожен день може повністю присвячувати улюбленій роботі, що її цінують клієнти, що у неї багато проєктів. Це її вибір, і він робить її щасливою. А у тих мам з роздягальні покликання – бути мамами. Жити інтересами та потребами своїх дітей. Вони так швидко ростуть, ці діти, і дуже скоро дорослі дочки та сини підуть на побачення, тому ці мами ловлять момент і кайфують від можливості випрасовувати платтячка й трусики своїм дітям, які, звичайно, цього не запам’ятають. Зате мами запам’ятають. Запам’ятають цей солодкий період як найбільш зворушливий, коли у них було так багато можливостей бути поруч з дітьми, почуватися мамами, потрібними, гарними, ідеальними. Найкращими. Це їхній вибір, і він робить їх щасливими.

Я пишу тексти. І це моє покликання. Я вибираю саме цю діяльність, тому що я егоїстка і хочу бути щасливою. Тому що в цей момент я не просто щаслива, я вчу цього уміння своїх дітей. Передаю їм ці флюїди – внутрішнього тріумфу. Хоч і роблю це в домашньому безладі, в халаті та зі зморшками, що розсипалися по обличчю.

Ми всі егоїсти. Ми робимо те, що робить нас щасливими, інтуїтивно вибираючи це з мільйонів інших справ. І це чудово. Це означає, що з усіма все так! З усіма все нормально! Просто хтось сьогодні в не попрасованих трусах.

Джерело: facebook.com

Оцініть статтю
Тутка
Я прийшла в гості до подруги Тетяни й ледь не зомліла…
19 речей, які природа не може нам показати, а рентген — може