– Ой, Танечко, вітаю! А я ніяк не можу вам додзвонитися. Мені дуже потрібні ваші золоті ручки! Я сьогодні йду на ювілей до брата, хочу вдягнути улюблену сукню, але без звичних підборів, а вона без них занадто довга. Хочу підшити — буквально сантиметрів 5! — радісно накинулася на нас з подругою незнайома, але дуже доглянута та розкішна жінка.
Це було минулого літа. Я приїхала в рідне містечко до мами, вирвалася з дому без дітей, щоб вряди-годи погуляти з подругою спокійно, наговоритися, насміятися, обговорити всі новини. Ми якраз майже вийшли до парку, де і збиралися сидіти на пледі та їсти черешню.
– Добре, Ірино, я завтра вам зателефоную, і ми все підшиємо, — відповіла з посмішкою Танька та вже повернулася до мене, щоб продовжити шлях.
– Ні-ні, Танечко, ви не зрозуміли, мені треба підшити сукню сьогодні! Я через 3 години маю вже йти! — якимось занадто самовпевненим тоном відповіла жінка.
Таня замовкла на кілька секунд, повернувшись до мене. Я вже хотіла було відкрити рота й пояснити жінці, що Таня не може, але вчасно зрозуміла, що це не моя справа. І вдала, що мені треба щось перевірити в телефоні.
– Я… не зможу сьогодні, — невпевнено почала Таня, — до мене подруга приїхала здалеку, давно не бачилися. Вибачте, спробуйте звернутися в ательє.
– Ой, там я вже була, вони сьогодні не встигнуть, навіть якщо заплачу вдвічі більше, у них там хтось на зміну не вийшов, щось зламалося, — одним словом казна-що. Та і якось я до них приходила, вони мені все криво зробили. Отак я зареклася до них іти.
Я стою і дивуюсь, як ця мила жіночка різко взяла не той тон і тисне, коли їй прямо сказали, що зараз незручно. І взагалі, на ювілей запрошують не за 3 години до його початку, отже про те, що треба підшити сукню, вона знала давно, сама винна, що дотягла до кінця.
А Таня підозріло притихла та думає.
– Ірино, я не буду підшивати сьогодні річ, я домовилася провести час з подругою.
Ірина явно не очікувала такої відповіді:
– Так ось же мій будинок, я зараз винесу, я вже підколола, до якого місця обрізати, — останні слова вона вже говорила повільніше, усвідомивши відповідь Тетяни.
Читайте також: У жінок язик гострий, мов лезо бритви — наших 15 історій вам це доведуть
І потім так грізно: «Отже, ось як ви ставитеся до своєї роботи та постійних клієнтів!» Відвернулася і пішла.
Таня видихнула, продовжила іти, але, спохмурнівши, сказала: «Я щойно втратила найбільшу клієнтку. Напевно, треба було погодитися, це ж лише роботи на 40 хвилин. Ти б мені пробачила?»
Я йшла та мовчала. Я пишалася подругою. Прекрасно розумію її почуття. Вона живе в маленькому містечку, працює за двох, сама забезпечуючи себе та дітей, і такий підробіток їй дуже до речі. Особливо з огляду на високий статус клієнтки. Але як важливо себе поважати та не прогинатися ні під кого, попри можливий прибуток, добре ставлення та зв’язки, коли з вами так розмовляють.
Звичайно, тема нашої дівочої балаканини змінилася на обговорення ситуації:
— Вона майже завжди так. Все їй треба терміново, швидко. Сказала, що в ательє ладна була заплатити у два рази більше, щоб зробили, а мені так ніколи не запропонує. Звичайно, завжди хвалить, дякує, але все чітко копійка до копійки. Та вона — заможна дама. У неї фігура нестандартна, купує дорогі речі, але майже завжди потрібно щось підправити. Мені пощастило, що вона у мене є.
— Думаю, ти вчинила правильно, — сказала я, — особливо з огляду на вищесказане. Вона тебе зовсім не цінує! Думаю, пощастило не тобі, а їй.
— Не цінує, але все підганяє лише у мене, — сумно відповіла подруга. — Її замовлення найчастіші та дорогі, і тепер я втрачу більшу частину грошей від мого швейного підробітку.
— Зате ти не позбудешся себе, своєї цінності та самоповаги! — відповіла я.
Ми продовжили нашу прогулянку, обговорюючи, як важливо бути собою, розставляти пріоритети, що це ми транслюємо і своїм дітям.
Через 3 дні сиджу на пляжі й чую розмову 2 дамочок.
— І вона відмовилася, уяви собі, — обурено каже одна. — Хлопа, чи що, собі знайшла? Хто її та дітей утримувати буде? Колись їй завжди гроші потрібні були, не відмовляла. Треба ж, я про цю сукню згадала вже в останній день. Три роки не могла в неї втиснутися, а тут схудла. Думаю, треба одягнути якраз — вона до моїх очей підходить. Врешті я пішла на підборах, не підшила його, змучилася, ноги вже не ті, танцювати нормально не змогла. Більше ніколи нічого їй не принесу, якщо носом крутить. Втратила вона свого великого клієнта.
— Дурна ти, Ірко, куди ж ти підеш? Танечка все акуратно робить, швидко, не халявить, і ниточки в колір підбере, і підганяє як спритно. Мені в ательє попереднього разу так штани вкоротили — я була така незадоволена. Переробляли 3 рази, щоб все мені підійшло.
— Таких багато, іншу знайду, — фиркнула Ірка.
О, думаю, та сама, ну й добре, і не потрібні подрузі моїй такі клієнтки. Неначе це вона їй послугу робить, що приносить речі підшивати. Якщо ми, рукодільниці, себе цінувати не будемо, то й до нас таке ставлення буде.
Я вже і забула про всю цю історію. Але у неї було продовження.
Літо, я знову в рідному місті. Сиджу у Тані, п’ю чай, повинна зайти клієнтка щось забрати, але це звичайна справа. Дзвінок у двері, і на порозі та сама пані. Я ледь не захлинулася.
— Танечко, дякую, як завжди, допомогли! Не можу натішиться, що ви у нас є. Скільки з мене?
— 400 за спідницю і 400 за терміновість, — відповідає подруга.
Я в захваті! Ледь не танцюю від задоволення. Тітонька пішла.
— Що це було? — питаю. — Вона ж тебе ледь не прокляла тоді.
Виявляється, через кілька місяців після того випадку Ірина зателефонувала та знову попросила щось підігнати. Вона поводилася, ніби нічого не сталося, але Таня вивела її на розмову про той випадок.
Сказала, що шкодує, що не підшила їй сукню, але в той день подруга була важливішою за роботу, і що якби щодо сукні Ірина домовилася заздалегідь, то все було б добре. На що Ірина досить тепло відповіла, що все добре, подруга важливіше, що розуміє, що теж була досить різка та сама занадто пізно спохватилася.
— А ціна за терміновість? — питаю я.
— А я всім клієнтам після того випадку сказала, що якщо потрібно зробити швидше, ніж за 2 дні, то буде подвійна ціна. І ти знаєш, ніхто не відмовився, всі, кому терміново, спокійно платять! Дуже підбадьорила мене до дій наша розмова про самооцінку.
Як же мені було приємно, що подруга нарешті вийшла на новий рівень. Тепер не їй роблять послугу, що вибирають її (а не ательє), а вона! Не раз переконувалася вже, що як тільки ти показуєш людям, чого ти вартуєш, будуєш особисті кордони, даєш зрозуміти, що з тобою так не можна, то нічого не втрачаєш, а лише здобуваєш. Більше поваги, більше цінності. І сама себе відчуваєш по-іншому. Чого всім і бажаю!
