Еліна, 54 роки, виїхала з чоловіком, донькою та зятем.
Я працювала на комбінаті “Азовсталь”, у цьому ж будинку, де у нас було бомбосховище, контролером відділу технічного контролю.
Бомбосховище нас не рятувало на 100%. Якби було пряме влучення, бомбосховище засипало б і ми всі загинули б. Нас би просто закопало там. Оце було найстрашніше.
Те, що ми голодували, були брудні, у сирості, плісняві – було не так страшно. Страшно було те, що від нас нічого не залежало.
Щоночі я лягала і молилася Богу: “Господи, будь ласка, нехай усі бомби пролетять повз наше бомбосховище. Хоч би не потраплять в нас. Щоби ми вижили”. Я молилася, щоб моя дитина вижила. Одна, друга. Щоб не зник наш рід.
Ми вже побачили світлини з нашими будинками, в якому вони стані. Військові приходили та показували зйомку з квадрокоптера. Моя донька спочатку не розповіла, щоб я не засмучувалася. А потім, лише 30-го квітня, розповіла, що ми залишилися без нічого. Що в нас усе згоріло.
Ми були без житла та засобів існування. І ми вже змирилися з цим.
Військові до нас рідко приходили. Тільки прибіжуть, їжу залишать для дітей, бо дорослі можуть голодувати, а діти – ні.
У нас був хлопчик у бомбосховищі, 4 роки. Він увесь час говорив: “Мамо, я хочу їсти”. Вона каже, що вдома він так багато не їв, а тут постійно просить. Вона йому каже: “Ти ж це не любиш”. А він: “Я люблю, все люблю”.
І з чого там наша Наталка (дочка) могла готувати? Борошно та вода, на маслі це підсмажити із сіллю. Цукор потім уже зовсім скінчився.
Військових, якщо приходили, а не просто їжу приносили, весь наш колектив обступав і починав питати: коли ми можемо вийти? У нас немає ані їжі, ані ліків. Як ми можемо вийти? А що там із цією адресою? А що із цим?
І військові, якщо вони мали інформацію, показували. Дехто так і не повірив, що залишився без житла. Дехто так і впевнений, що повернеться.
А коли нас вивозили… Знаєте фільм “2012” (фільм-катастрофа 2009-го року)? Коли там все звалилося, коли апокаліпсис? Оце апокаліпсис! Найбільш натуральніший!
Там дев’ятиповерхівка, стіни стоять, а середина просто лежить. Або все згоріло. Наші квартири просто чорні.
Ці, росіяни, на фільтрації кажуть: “Повертайтеся до Маріуполя! Чому ви не хочете повернутися до Маріуполя?”. Я їм мало не сказала: “А що, мені на головешках жити?”.
А ви знаєте, що ще страшно було? Нас посадили, повезли, а я ж дорогу знаю приблизно. І я бачу, нас везуть Таганрозькою трасою, не в бік Порт-сіті. І я злякалася, що везуть до Росії. Я ж не знала, що нас у фільтраційний табір. І поки ми їхали від Маріуполя до цього Безіменного, я всю дорогу ревла.
А потім, коли побачила запорізькі автобуси, я зрозуміла, що все нормально.
Поранених із нами в автобусі не було. Наші військові сказали, що, якщо ми будемо разом з вами, то будемо наражати вас на небезпеку.
Якось нас перевозили з бомбосховища, щоб звільнити місце для поранених. Казали, що туди поселять легкопоранених. Я бачила цих “легкопоранених”. Там руки всмятку. Там кістки було видно через рану. А у них ані ліків, ані перев’язувальних матеріалів немає.
Військові приходили, питали, що треба для цивільних. А я – астматик. Я спочатку сказала, що потрібен інгалятор. Принесли. А я потім думаю: “Навіщо я беру? Якщо у них немає”. Я говорю: “Не треба, залиште військовим”. А вони: “Ні-ні, хай буде”. Виходить, своє, останнє віддавали цивільним.
