Ми ще довго будемо видихати війну. Можливо, з десяток чи з сотню років. Балансуватимемо на межі між правими й неправими. Героями й зрадниками. Совісними та безсовісними. Сміливими й боягузами. Патріотами та пристосуванцями. У результаті, кожен залишиться при своїй правді та люті. Зі своїм набором поглядів, переконань і точок зору.
Автор: письменниця Ірина Говоруха
Ще не один рік триватимуть суперечки, докори, сварки з будь-якої причини. Адже війна несе в собі важкі вібрації та випробування. В результаті ті, хто працює в тилу ніколи в повній мірі не зрозуміють тих, хто заряджав міномет. Володарі обох ніг – безногих. Проживаючі за кордоном – тих, хто залишився. Одні вийдуть з війни без жодної подряпини, інші поховають найрідніших. Хтось за цей час збагатиться, хтось втратить все до останньої нитки. Із цим нам доведеться жити. Досить довго. До скону.
Її звільнили з полону ще в жовтні. Жінка пробула в неволі довгих 187 днів і повернулася білою, наче сніг. Без зубів, сил, наснаги. Вона досі не спить ночами, так як щоночі рашисти вривалися в камеру, підіймали на ноги та заставляли співати гімн росії. За ніч виводили до тридцяти разів. Полонені не мали змоги митися, отримувати медичну допомогу та людську їжу. Деякі ходили на роботу (працювали швачками) за це отримували рулон туалетного паперу. Виносили цупку нитку й коригували нею одна одній брови. В Оленівці їх роздягнули до спідньої білизни, а потім дали тридцять секунд на вдягання. Розважалися, спостерігаючи як бідолашні намагаються вскочити в штани, адже попередили: «Не встигнеш, так і підеш». У камері, розрахованій на шість чоловік, їх перебувало сорок. Потім – Валуйки, Таганрог, Брянська область. Нестерпно хотілося цукерок. Яблука. Огірка. Нестерпно хотілося додому.
Дмитру (хлопець родом з Волині) лише 22 роки. Наразі він у шпиталі з тяжким пораненням. У той день під час виконання завдання прилетів постріл з «Акації» й розірвався в кількох метрах. Одному пощастило відбігти, Дмитро прикрив собою побратима, але, на жаль, той не вижив. Помер в евакуаційному авто. Його власна нога відірвалась і дала відчутного ляпаса. Друга нагадувала суповий набір.
На сьогодні почувається не дуже. Лівої ноги нема, праву вдалося зібрати. На лівій руці залишився один палець, але нічого. Якось прийшов волонтер з гітарою. Поранений насилу сів (хлопець у памперсі, сепсис, висока температура), й попросив зіграти Скрябіна. Одним пальцем гортав текст у телефоні і співав: «Мамо, ти мене вибач, що я став дорослим». Безногий, нашпигований залізом, з хрестиком на грудях…
Родина з невеличкого села Запорізької області фактично з першого дня опинилася в окупації. Мали все: хату, городик, виноградник. Вирощували сорт «Аркадія» та «Кодрянка». Виховували онуків. А потім раз – і війна. Куди не кинь оком – скрізь ворожі пики. Виїхати вдалося з п’ятої спроби: займали чергу з шостої ранку та стояли в ній до глибокого вечора. Доповзаючи блокпосту, чули байдуже: «Не положено», – і поверталися назад. Дивувалися зрадникам: вони добровільно прислуговували ворогу, хоча тут народилися та хрестилися. Ще вчора були зоотехніками та трактористами, а сьогодні – р*шистські поліцаї.
Їх прихистили в Черкаській області. Зустріли, як рідних, виділили для проживання хату. Якось до переселенців пришкандибала бабуся й принесла у вузлику бурячок, картопельку, часник. Спина не розгинається, руки покручені: вона ними сіяла, полола, копала, а тепер ділилася вирощеним з тими, кому ще гірше. Брали й плакали…
Ми ще довго будемо видихати війну. До скону…
