“Це одна з найсильніших історій про кохання від снайпера ССО ЗСУ, яку я читав у житті. І це реальність”. – журналіст Юрій Бутусов.
Допис зі FB-сторінки Юлії Воборнікової-Головко.
Це було давно. Роки через два від початку війни. Я була вільна, не заміжня, ще не мала на морді зморшок, а на попі целюліту. Зате мала вкрай виражену вроджену #банутість, яка вкрай до мене притягувала безпритульних кошенят, старі книги з маріупольської барахолки, неприємності з мінтами, і деяких нежонатих офіцерів “служби божої”.
От один з таких і поклав на мене оком в ті незапам’ятні часи.
Сказати що він був красивим, то к#рва нічого не сказати. Про такого мій бойовий товариш і командир групи ССО Сірьога сказав би коротко: “гарний як весна”. І залицятися вмів падлюка як ніхто. Але не до мене. Я було створінням впертим, і демонстративно його при зустрічах ігнорувало і зневажало, а іноді бувало так його тролила, що можна було би і образитися. Він теж не відставав. То на блоці мені затримання влаштує, щоби потім в кінці видати каву з шоколадом, то привезе серед ночі кошеня хворе, і волає лікуй, ти ж вмієш. А сам в цей час демонстративно втрачає свідомість коли я те кошеня уколами відволодую.
І це той чувак, на рахунку якого вже тоді був не один десяток орків.
Коли я шарилася на нулях, він приїздив і шастав зі мною за компанію, постійно говорячи що приїхав тому, що треба ж комусь понести мою гвинтівку, бо я таке мале і чахле, що сама з нею не дійду на позицію.
Я теж не відставала: його телефон фігурував на олх в якості віддам породистих чіхуа-хуа безкоштовно, на його машині були наклейки “ублюдок, я від тебе вагітна”, анкета з його мордою пропонувала експорт послуги і ремонт кранів на дому.
І це ще дуже малий список того, як ми псували життя однe одному.
В якийсь із днів я вирішила злиняти на пару днів у місто і відпочити. По формі, чумаза як те безпритульне кошеня, з непоборним бажанням зжерти шаурму біля Маріупольського драмтеатру.
Там він мене і надибав. Сказав що від мене за сто км пахне війною, і що я виглядаю як привид комунізму. На що був посланий під три чорти, зі словами що мені пох, і заміж за нього я не збираюся.
І от тут щось пішло не так. Мене скрутити в охапку разом з шаурмою, і посадили в машину, двері заблокували.
Я сказала що зараз простелю коліно, при чому йому, але не спрацювало.
Так само легко в охапку мене затаранили у квартиру на четвертий поверх. Двері закрили.
Матюкаючись і грозячи йому усіма карами небесними, я отримала рушник і була відправлена в душ, змивати з себе дух війни так сказати.
Виповзла я вже трішки спокійнішою, і задала найголовніші питання в армії: “зачем? І нах#я?”
Мені резонно відповіли, що на рахунок одружитися за мною я про#бала вспишку, і це питання вже вирішене. З війни я піду. Жити будемо в Києві. Дітей народимо в наступному році.
І взагалі, він що дарма стільки часу за мною волочився, пора вже й часть знати.
Але як я уже сказала, створіння тобі було вперте, і не на жарт #бнуте.
Де ж квіти? Де конхветно-букетний період? Де к#рва походи в кіно/театр/парк (потрібне підкреслити). Щоби мене, воїна, квіточку, снайпера, взяли от так і поставили перед фактом????!!!! Ото вже ні!!!
І пофіг, що він мені подобається так, що іноді прибити його хочу. І що жити без нього муторно і кішки на душі дряпають, як мій Василь свій лоток по ночах. Ні!!! Так не буде!!! Завоюй спочатку, а потім плани свої там якісь мені озвучуй.
Я прикинула обстановку. Тікати нікуди. Дверей двоє. Залізні. З ключа закриті.
Розумію, якщо лишуся з ним тут і зараз, то вже через тиждень в його квартирі в Києві буду нові штори чіпляти, з блаженною посмішкою закоханої ідіотки.
Мозок намагався наробити план втечі.
А він розумів добре, що робить зараз мій мозок, і нахабно заявив: не втечеш. А сам після цього пішов в душ.
Я від безнадьоги вийшла на балкон і закурила цигарку.
Внизу тусували на лавці бабусі і в усі музичні голоси, обсуждали ремонт криші і установку нових зливних труб.
Я повернула погляд в бік, і побачила своє спасіння. Труба. Новенька, якісно вварена в стіну будинку. І прямо поряд. І балкон без скла.
Не знаю що тобі мною керувало, мабуть, мої таракани в голові завернули двіж разом з моїми внутрішніми демонами. Я швидко одягалася. Закинула на плечі рюкзачок, і молячи всіх богів щоби та труба не від#бнула, почала по ній сповзати. Ні, не спускатися так, як це робить спецназ, цьому я навчилася вже пізніше. І не так, як у кіно.
Ні, я це к#рва робила повільно, бо було гайки, як страшно. Мій мозок малював картини травм від падіння. А потім момент нашого можливого з ним майбутнього життя, вплоть до вступу внуків в університет. Мізки безжально видали вердикт: Д#ра. Серце кричало: що ж ти робиш к#рва, повернися до нього. І лише вперто-#банутий характер говорив : Красава.
Коли я доповзла до першого поверху місцеві бабки вже мовчали, і дивилися на мене як папуаси на дережабль. А я бабкам видаю: не нервуйте шановні, то у нас навчання, антитерор.
Сказавши це, дрипнула з усіх ніг. До найближчого таксі. А далі назад, на нуль.
А на його тумбочці одиноко лишилася лежати, моя недоїдена шаурма.
Він телефонував, я не брала слухавку. Він писав, називав впертою дитиною. Казав що перевівся остаточно в Київ служити і забере мене з собою.
А я вибрала війну. Занадто багато я тоді вже їй віддала, щоби ось так просто піти. Знала що то лише затишшя, і ще буде пролито ріки кр#ві.
Він тоді щез на два роки. Потім з’явився знову, і просто спитав, чи я вже навоювалася, бо йому треба допомогти поміняти у квартирі штори, і без мене ніяк…
А у мене тоді вже було інше життя.
Підрозділ ССО, в який я з такими жертвами пройшла відбір. Своя банда, зграя, війна і побратими.
Війна дуже скорочує час. Ти проживаєш в душі рік за п’ять. Ти вчишся цінувати моменти, бо завтра може і не настати…
Він сказав що буде чекати скільки треба.
Красивий, розумний, сміливий. Він чомусь любив мене – #бануте вперте створіння.
Він загинув весною 2022 року.
Іноді, дуже рідко, на одне із кладовищ приходить створіння в формі з шевроном ССО, з очима в яких майже не лишилося #банутості, стоїть біля могили і розповідає історію альтернативного майбутнього, з рожевими шторами, дітьми, кошенятами, вплоть до вступу внуків в університет…
Не відкладайте свої мрії на потім…
Не змушуйте чекати тих, кого любите і хто любить вас.
Війна іноді не пробачає чекання…
Фото на прев’ю ілюстративне
