Що, крім горя, смутку та страху мені принесла війна?
Відчуття життя. Лише тепер у повній мірі осягнула його дорогоцінність. Його дива, кольори, жагу. Силу та контрасти. Швидкоплинність та вередливість. Полярність та переливчастість.
Автор: письменниця Ірина Говоруха
Любов до України. До землі, неба, жовтогарячого сонця. Батьківської хати. Задушевного «Мамо моя, ти вже стара, а я красива, молода, я жити хочу, я люблю, мамо, не лай доньку свою». До городу, ожини, якою так пишається батько, смородини у два ряди та обліпихи жовтою гіркою плямою. До двору, саду, гойдалки. Стежки, мережки «подвійний прутик», що залишились від покійних бабусь, дідової ікони Афанасія Затвірника.
Цінність тихої ночі, коли можна спати з відкритим вікном і не схоплюватись від виття сирени. Цінність спокійного ранку, вечора, дня, коли нишком сунуться машини й мама гукає дитині: «Надійко, ходімо їсти морозиво!»
Співчуття до всіх та кожного. Здається, серце розширилося, збільшилося в обʼємах. Змінило форму та ритм. Стали рідними всі люди з Херсону, Бахмуту, Марʼїнки. Варто почути: «Ми з Маріуполя… Попасної… Вугледара…», як очі миттю наповнюються сльозами. Відразу хочеться обійнятися та сидіти, притиснувшись скронями.
Змінила ставлення до їжі. За рік нічого не викинула. Ні скибки хліба, ні ополоника супу. Позбулася шопоголізму. До літа придбала дві футболки та босоніжки. Ще два роки тому могла справити десяток суконь, а вдягнути три, тепер – лише найнеобхідніше. Провітрила шафи, роздали зайві подушки, ковдри, а ще куртки, кросівки, шапки.
Тож, вироджена нація, ви не досягли нічогісінько. Замість заронити в наших душах страх, ви заклали велику любов. Натомість роз’єднати – з’єднали та зробили духовно сильнішими. Сіяли густо зло, а в наших чорноземах виросло добро. Кидали в лунки міни, а зійшли дині та огірки. Начиняли боєприпаси фосфором і палили повітря, хати, сади, але все одно в понівечених садах зав’язалися яблука, а із зґвалтованої землі проросли чорнобривці. У мене «там» були подруги. Дві! Господи, ми раніше спілкувалися, товаришували, обговорювали найінтимніше. Де ви? Що з вами сталося? Одна з першого дня війни не написала жодного слова, сховалася в лисячу нору й звідти транслює про «неоднозначність ситуації», а ми ж знаємо одна про одну все: і деталі пологів, і подробиці невдалих романів, і в яких місцях розповзся варикоз. Інша наполегливо радила домовитись, дослухатись до їхнього президента, сісти, як у казці «Івасик-Телесик», і розпочати поділ: «Це тобі, а це – мені». Тепер нічого не радить, просто постить, як їде за кермом і співає «Ты знаешь, все в твоих руках». Вона співає, усвідомлюючи, що моя дитина ночами плаче! Але існує маленький нюанс. Насправді все в НАШИХ вільних руках. Бо правда на нашому боці, а у ваших рабських долонях – нічого. Лише морок, багно та ланцюги.
