Якось я зайшла в клас і побачила, як всі однокласниці оточили мою парту. У центрі сиділа подруга та ридала. «Мені кінець: у мене з твору четвірка», — захлинаючись сльозами, сказала однокласниця. Я ніяк не могла зрозуміти, чому вона так журиться. Тільки потім дійшло, що вона боялася батьківської реакції. Мені пощастило: батьки жодного разу не перевірили мій щоденник в старших класах.
Ми в Тутка вирішили поміркувати, чи варто лаяти школярів за погані оцінки.
Чи означає це, що вони не цікавилися моїм вихованням?
Моє навчання стало моєю відповідальністю відтоді, як я перейшла до 5-го класу. Батьки могли запитати, як справи в школі, і я завжди їм чесно відповідала. Не було потреби перевіряти щоденник. Навчалася я добре приблизно до 7-го класу. Потім стався випадок, після якого я сильно розчарувалася в школі та в учительському авторитеті.
Пофарбувала волосся. Заходжу до класу, вчителька хапається за серце і замість проведення уроку 40 хвилин обговорює мою зачіску. Вліпила 2 за поведінку. Підняла цю тему на батьківських зборах – “куди батьки дивилися, яке неподобство”. А мама взяла і випалила: «Та я сама їй волосся фарбувала! І нічого поганого тут не бачу: має волосся таку властивість — відростати».
У мене і до цього були думки про те, що в школі я ніби час втрачаю, а після цієї історії я взагалі вкрай критично поставилася до вчителів і знань. У школах дітям донині кажуть, що у речовини лише 3 стани (хтось ще сюди зараховує плазму). Цікаво, чи зарахували б учневі відповідь, якби він в тесті вказав, що агрегатних станів вже відомо понад 15?
Читайте також: Користувачі поділилися словами, які вони хотіли почути від батьків, але так і не почули
Я почала сперечатись з вчителями, виділила предмети, які мені були справді цікаві
Якось я сперечалася з вчителькою літератури через те, що з одним із трактувань була не згодна. Думку мою рознесли дощенту, вірніше просто поглянули, як на дурненьку, яка не розуміє очевидного. Уже в університеті я дізналася, що ніхто насправді не знає, що там мав на увазі автор.
У мене в класі була відмінниця Світлана. Контрольні завжди писала найкраще. Її хвалили вчителі. І от якось прийшли до нас в школу практиканти, на успішність не дивилися. Дають питання нашій відмінниці не по підручнику, а та бліда, немов язика проковтнула. Виявилося, що без підручника дівчинка відповідати боялася, їй страшно було висловити свою думку.
Роздумів заучування матеріалу не вимагало. Якщо в підручнику сказано, що автор написав про сині шторки не просто так, отже він це зробив саме тому, як це сказав творець навчального посібника. І крапка. Не згоден? Тримай трійку. Зробив щось, що не вписується в формат? Тримай трійку.
Наскільки заслуженими були оцінки, теж викликало сумнів. Колись нам дали принести доповіді. До теми я підійшла серйозно, прочитала безліч джерел і врешті-решт склала гарну розповідь. Можете уявити моє оторопіння, коли вчителька поставила мені 4 через те, що картинки я видрукувала на чорно-білому принтері, а не на кольоровому.
Моя успішність падала так само стрімко, як росло моє розчарування в системі навчання. Я знала, що мене намагаються заткнути та задавити, щоб я відповідала як треба і мовчала, якщо цього хоче вчитель. Але здаватися не збиралася.
Я дуже швидко зрозуміла, які знання мені знадобляться, а які я не буду використовувати в майбутньому
Знала, що мені потрібна англійська мова, і намагалася вивчати її в школі та за шкільним підручником. Але на уроках ми топталися на місці: більшість старшокласників заледве читали вголос. Треба було працювати з кожним окремо, а підручник був не найкращим з найкращих. Хоч я й отримувала «відмінно» в класі, дізнавалася все швидше за його межами – сама і на платних заняттях.
Так було й в інших дітей: якщо їм потрібно було знати якийсь предмет, то батьки наймали їм репетитора. Вчителям натомість була потрібна звітність, а в такій системі немає можливості дати учневі займатися тим, що йому необхідно. Я присвячувала вільний час тільки тому, що мене цікавило в той момент. Звичайно, це було б неможливо без батьківської підтримки.
До моїх оцінок вони ставилися байдуже – в гарному сенсі цього слова. Я завжди могла прийти додому та відкрито сказати: «Мені поставили трійку» або «Мене вигнали з уроку через макіяж». Четвірка – клас, п’ятірка – взагалі молодець, трійка – ну й добре. Якось приходжу додому поникла з двійкою за поведінку, кажу мамі. А вона: «Добре. Ходімо чаю поп’ємо?» Ми могли разом посміятися над ситуацією, зробити якісь висновки. У свій шкільний атестат я ні разу не заглядала, а ось батьківське прийняття завжди згадую з теплом. Вони бачили, що я не витрачаю часу намарно, не вплуталася в погану компанію, не лінуюся, тому до мого бунту поставилися нормально.
Трійки в журналі – це не вирок. Це може взагалі ніяк не вплинути на подальше життя, а ось батьківську реакцію дитина запам’ятає назавжди
Завжди співчувала тим, кого батьки трясли за п’ятірки та хто приймав це як належне. Вважаю, що для багатьох це – травматичний досвід, який доводиться переосмислювати вже в дорослому віці. Я навчилася відстоювати свою думку, не боюся заперечити, не трясусь перед чужим статусом і авторитетом. Якщо треба піти проти течії – я йду не замислюючись.
Вже готуючись до дипломної роботи в університеті, зустріла однокласницю – круглу відмінницю. Питаю, куди вона вступила, де вчиться. А вона каже, що нікуди не пішла вчитися, сидить удома і виховує дитину. Хоч було і ніяково, запитала чому. Відповідь здивувала: навчання настільки обридло і батьки так тиснули, що все, чого їй хотілося, якомога швидше почати самостійне життя.
Ні секунди не шкодую про те, що у мене не золота медаль. Моя історія дає впевненість, дає розуміння, що помилятися – це нормально, що треба завжди прислухатися до себе, своїх інстинктів. А що дав би атестат з п’ятірками? Для поганих оцінок завжди є причини: це можуть бути проблеми в школі, вдома, іноді це можуть бути особливості дитини, наприклад дислексія або синдром дефіциту уваги. Найважливіше для неї в цей момент — це прийняття, яке може дати сім’я. Якщо воно у маленької людини є, то вона все в житті подолає.
