Для того, щоб заслужити повагу в очах дитини, доведеться докласти чимало зусиль. Істинний батьківський авторитет ніколи не буде ґрунтуватися на страху, тиску. А день у день служити справжнім прикладом для свого сина чи доньки — досить складне завдання.
Чи є ми для своєї дитини авторитетною фігурою чи ні — це питання принципове. Оскільки якщо ми у неї “в авторитеті”, то наслідувати вона буде нас, а якщо у неї “в авторитеті” інші люди — то їх. І не факт, що ці “інші люди” будуть тими, яких “правильно” було б наслідувати в цьому житті. На жаль, батьки дуже часто припускаються цієї помилки — їм здається, що дитина буде їх слухатися лише тому, що вони кажуть “правильні речі”. А чи сприймає вона їх як авторитетних людей — над цим питанням батьки чомусь не замислюються. Але вислів “правильні речі” — недостатня підстава для того, щоб бути почутим. Щоб тебе чули, ти повинен займати у свідомості співрозмовника досить значущу позицію — бути для нього авторитетом. Він повинен так до тебе ставитися.
3 правила, які допоможуть стати авторитетом для своєї дитини
Як стати авторитетною особою в очах власної дитини? — це питання аж ніяк не пусте, і над розв’язанням такого завдання потрібно працювати.
Перше правило: «Дитина повинна знати та відчувати, що ви її любите».
У цьому правилі важливі обидва слова — і «знати», і «відчувати». Тобто ми повинні й казати про це своїй дитині, і підкріплювати свої слова дією. Ніколи не піддавайте сумніву факт своєї любові до дитини. Неймовірно, але батьки часто роблять все можливе й неможливе, щоб їх дитина в цьому засумнівалася. Наприклад, шантаж любов’ю: «Якщо ти не будеш мене слухатися, я не буду тебе любити!» — грандіозна дурість, яка зривається з вуст батьків (як правило, матусь), і розлітається, немов гарячі булочки.
Інший приклад: дитину насварили (неважливо — бабуся, вчителька, двірник чи бабуся, яка днями та ночами засідає біля під’їзду), а ви дитину не підтримали. Моя улюблена фраза з «Щоденника Бріджит Джонс»: «Він не підтримав мене на дипломатичній зустрічі!» Ніби смішно, але справа серйозна! Ніхто не повинен сварити вашу дитину, їй можуть зробити зауваження, щось рекомендувати, але не сварити. Жодного агресивного тону з боку третіх осіб! Якщо ж таке трапляється, ви відводите дитину в бік і холоднокровно з’ясовуєте стосунки з її кривдником: «Вам може не подобатися те й ось це. Ви можете думати те і це. Ви навіть можете сказати, що вам здається необхідним. Але ображати мою дитину я вам не дозволю, вибачте».
В корені дитячих ревнощів, по-моєму, лежить страх дитини, що батьки її розлюблять. Мартін Селігман
Приблизно в такому тоні. Опісля ви можете обговорити з дитиною ситуацію, що склалася, не стаючи ні на чий бік — врешті, у кожного своя правда, і це треба мати на увазі. Тому ми просто оцінюємо ситуацію та вирішуємо, як у таких випадках краще поводитися. Ось і все «з’ясування стосунків». Якщо дорослий мав рацію, ми про це кажемо дитині, пояснюємо реакцію дорослого, але не засуджуємо дитину, а просто показуємо їй, що сталося насправді, чого, можливо, вона не помітила, не зрозуміла, не осягнула. Але не страшно, все можна виправити, тепер ми знаємо як, і наступного разу…
Читайте також: Мама хлопчика: 5 табу
Отже, ми не шантажуємо дитину, а захищаємо її від чужої агресії — повірте, цього цілком достатньо, щоб вона відчувала, що її люблять. Деякі люди, щоправда, вважають, що найкращий спосіб довести свою любов — це «купити» любов (подарунки, поступки, порушення режиму), але це безумство. Любов не продається та не купується, а дитина дуже розумна, щоб не зрозуміти, що її підкуповують. Вона зрозуміє обов’язково, будьте певні. Тому «покупка» любові — найгірша річ. Так ви найпевніше доведете дитині, що ви її не любите.
Будь правдивий з дитям: виконуй обіцянку, інакше привчиш її до брехні.
Лев Толстой
Згадайте казку про вовка та сімох козенят. Вовк намагається підкупити козенят, а мама, хоча йде торг за дітей, зберігає свою позицію — нічого небезпечного та шкідливого робити не можна. Тому козенята точно визначають, хто їх мама. Їх мама — та, яка, навіть всупереч їхнім бажанням (іноді), каже правду, але з турботою і та бажанням допомогти. Тут, втім, є один нюанс — дитина повинна дійсно розуміти, що, коли її мама (або тато) проявляє суворість (ну або щось подібне до цього), вона (він) робить це на благо, і це не є образою її особистості, а також не є спробою продемонструвати меншому поколінню, «хто в домі господар» і хто сильніший.
Такі інгредієнти: не підкуповувати, але і не ставити під сумнів, а головне — захищати. Ніжність, увагу, співчуття і так далі я тут не розглядаю, вважаючи це природним і обов’язковим (що є таким, якщо для того є привід, оскільки іноді дитина засмучується демонстративно, і в цьому випадку, звичайно, співчувати їй потрібно, м’яко кажучи, в міру). За відсутності цих інгредієнтів в нашому поведінковому сценарії на повагу своїх дітей нам розраховувати не варто.
Друге правило: «З дитиною треба бути чесним».
Те, що дітей не потрібно обманювати, я думаю, зрозуміло і без психологів. Проблема в тому, що обманювати дитину часто значно легше, ніж казати їй правду. А недоговорювати — зазвичай найлегше. І ми, батьки, цим користуємося без жодного докору сумління. Але рано чи пізно дитина дізнається, що ми її обманювали в сотні найрізноманітніших ситуацій, і втратить те головне, що нас з нею пов’язує, — почуття довіри. Діти — допитливі, вони будуть перевіряти наші слова на власному досвіді, звіряти наші свідчення з тим, що висловлюють з цього приводу інші люди.
Ніщо не буває таким рідкісним на світлі, як повна відвертість між батьками та дітьми. Ромен Роллан
Бути чесним і дотримати даного дитині слова — це річ принципова. Інакше ми не можемо розраховувати на повагу з її боку, а якщо немає поваги, то й авторитету у нас не буде. Крім того, якщо ми обманюємо, то і нас можна обманювати. По суті, своєю брехнею ми легалізували майбутню брехню дитини. Не можна вимагати від неї дотримання тих правил, яких ми самі не дотримуємося. Дитина може ще не дуже добре розбиратися в дефініціях добра і зла, але у відчутті справедливості або, точніше сказати, несправедливості їй не відмовиш. Вона це відчуває. У тому, що стосується нашого ставлення до неї, барометр дитини дуже чітко працює.
Той факт, що дитина не дуже обізнана з цілої низки питань, іноді грає з батьками черговий жарт. Розуміючи, що дитина нічого не розуміє, вони починають обманювати мале. Причому, роблять це як в питаннях дуже серйозних, так і у дрібницях, як в мінус, так і в плюс. Деякі батьки люблять ідеалізувати життя та стосунки між людьми, показуючи його дитині в рожевих тонах. Їм здається, що таким чином вони «захищають щасливе дитинство» своєї дитини. Інші, намагаючись мотивувати свою дитину до більшої відповідальності або, наприклад, до успіхів у навчанні» навпаки змальовують картини життя в темних, драматичних тонах. Їм здається, що знання про «сувору правду життя» допоможе їх дітям краще підготуватися до майбутньої самостійності.
Бажання батьків захистити свою дитину від усього на світі, в тому числі й від певної інформації, абсолютно зрозуміло. Але чи не вилізе цей захист новими проблемами? На жаль, дуже часто так і відбувається. «Рожеві замки» раз у раз ставлять майже дорослих дітей в незручне становище, а «жахи життя», розказані батьками, в одних дітей викличуть почуття надмірної тривоги, в інших же — зайвий цинізм і агресивність. Якщо ж бути чесним, то приходиться визнати, що найбільш точне визначення життя — це те, що воно складне, різне та неоднозначне. Дитина ж, в силу своїх психологічних особливостей, тяжіє саме до простих рішень, щоб було як «два помножити на два» — мовляв, це так, а це так. Але в сліпому проходженні цього її бажання важливо не перестаратися. «Чорно-білі» кольори — це не увесь оптичний спектр життя, в ньому є всі кольори та відтінки.
І ми ж не знаємо, що далі буде в цьому житті відбуватися з нашою дитиною, тож дуже небезпечно давати однозначні оцінки тому чи іншому соціальному феномену, беззастережно його засуджуючи або, навпаки, вітаючи. Ви не знаєте ні того, ким захоче в майбутньому стати ваша дитина, ні чим буде захоплюватися, ні що буде для неї важливим. Ви не знаєте навіть того, яка в неї буде сексуальна орієнтація або елементарні сексуальні переваги. Тому, якщо ви почнете якусь тенденційну пропаганду по всьому колу цих етичних, естетичних і соціальних питань, то ризикуєте створити ситуацію, в якій дитині, в певний момент її життя, доведеться вибирати між вами та вашими «принципами» з одного боку, та її власними відчуттями та бажаннями — з іншого. І тут вже я батькам не заздрю…
«Політкоректність, об’єктивність та чесність» — це справді непоганий слоган у визначенні батьківської «ідеології». Звичайно, це не означає, що ми повинні заглиблюватися в усі подробиці, але ми зобов’язані давати таку відповідь на можливе запитання дитини з тієї чи іншої теми, яка, з одного боку, її влаштує, а з іншого — не буде спотворенням істини.
Навряд чи дитина зможе відразу оцінити те, що тато чи мама не намагається виставити їй світ в чорно-білому світі, але стратегічно — це дуже важливо. Дитина, яку таким чином готують до життя, надалі зрозуміє, що мама чи тато ставилися до неї з повагою, а це викликає у дитини й відповідну реакцію до нас. Крім того, такий підхід дозволяє нам мінімізувати майбутні розчарування нашої дитини в нас. Якщо ж ми хочемо продовжувати залишатися авторитетною особою в її житті й після пубертату, то чим менше буде таких розчарувань, тим краще.
Третє правило: «Потрібно бути “віннером”».
Час настав такий, що все суспільство, причому якось само собою, поділилося на «віннерів» (переможців) і “лузерів” (тих, хто програв). Добре це чи погано — не тема нашої розмови, але факт залишається фактом — поділ є, і ставлення до тих та інших різне. Якщо ж для нас важливо бути авторитетною особою для своєї дитини, то треба якось все-таки намагатися дрейфувати до полюса «віннер».
Як це зробити, щоб дитина про нас, про своїх батьків, так думала? Насправді нічого надприродного для цього від нас не вимагається. Адже для дитини її батьки — це найсильніші, найрозумніші, найкрасивіші та найпрекрасніші люди. Головне — не втратити свого обличчя з плином років: не пасувати перед труднощами, мати активну життєву позицію та демонструвати позитивний настрій, дивлячись в майбутнє. В загальному, цього абсолютно достатньо.
Якщо ж зрозумієш, що виховувати інших ми можемо тільки через себе, то скасовується питання про виховання та залишається одне питання: як треба самому жити? Лев Толстой
Але батьки ж, чомусь, раз у раз роблять все можливе, щоб обличчя їх падало і лежало в болоті на землі.
Наприклад, сімейна сварка. У сімейній сварці обов’язково буде той, хто програв. Принаймні зовні, збоку, буде зрозуміло, що хтось програв, а хтось виграв. Відповідно, подружжя, які сваряться, підставляються одне одного, тому що хтось із них двох в очах дитини обов’язково програє. Але це ще далеко не все. До цього ще треба додати, що той, хто «виграв» в такій ситуації, «виграв» у того, кого дитина теж любить. А тому «фанат» буде, м’яко кажучи, засмучений.
Але і це ще не все. На чийому би боці дитина в такій ситуації не опинилася, виходить, що, наприклад, мама живе з «поганим» («той, що виграв») татом, а отже вона — «лузер».
«Мамо, чому ти від нього не втечеш? Ти чому його не кинеш?» — резонне питання, яке дитина може дати своїй мамі, якщо тато у неї постійно та нечесно «виграє». Або: «Тату, ну скільки можна це терпіти? Тату, вона ж над тобою знущається!» — вигукує дитина, якщо бачить, що її мама її тата замучила. Але тато в такій ситуації «лузер», тому що він живе з такою матір’ю, а гіпотетично (а у дитини, на жаль, дуже багато всього «гіпотетичного» в голові) міг би жити з якоюсь прекрасною жінкою. Ну, так само як і мама, в іншій ситуації, могла б жити з якимось іншим прекрасним чоловіком, «вона цього заслуговує».
Генетика має принципове значення — діти, яких усиновили схожі на своїх біологічних батьків, а не на тих, які їх взяли. Мартін Селігман
Отож, будь-яка сімейна сцена — це найкращий спосіб показати дитині, що її батьки нікуди не годяться та місце їм на звалищі. Не найкраща, скажу я вам, рекомендація…
І ще одна важлива річ, необхідна для здобуття образу «віннера» в очах власної дитини, — це те, як батьки оцінюють одне одного. В загальному ми, звичайно, не надаємо цьому ніякого значення та взагалі цього не помічаємо, але ми постійно одне одного дискредитуємо в очах власної дитини. Висловлене мамою на адресу батька переможним тоном: «Я ж тобі казала, що треба було те і те» — це, вибачте, як цвях, забитий в труну батьківського авторитету. Або зневажливе батьківське мамі: «Слухай, ти вже помовч, бо знову якусь дурницю бовкнеш…» — це ж жах і вирок! Як їй після цього спілкуватися з дитиною?..
І як часто наша дитина чує протилежне: «Наша мама — найкраща на світі! Як вона чудово все зробила!» і так далі в тому ж дусі? Або: «Тато у нас — надія, захист і опора! Таких татусів на світлі більше не буває! Є»? Ой, певне лише по великих святах… Дуже великих. Причому, іноді батьки ладні навперебій розповідати своїй дитині, наскільки гарний його тато або гарна його мама, але ми майже не кажемо цього одне одному, якщо тільки, звичайно, на нас не напав «грайливий настрій». І у дитини, звичайно ж, виникає відчуття, що її дурять. Це ж очевидно! Одне на одного гарчать, живуть як кішка з собакою, а потім повертаються до мене і кажуть, як вони одне одного люблять і які вони чудові. Маячня! Як ви одне одного любите, я вже бачив, дякую.
І ось, власне, ми повертаємося до питання про «дзеркало»… Можливо, звичайно, це і метафора, але, холера, яка правильна метафора. Якщо ми говоримо не про змістовну начинку, а про психологічні особливості нашої дитини, то ми маємо у своїй дитині те, що заслужили: на 30% особливості її психології обумовлені вихованням, яке ми їй влаштували, а на 70%, як нас запевняють за останніми даними наукових досліджень, нашими ж власними генами. Ну, якщо бути дуже точним, то половина з цих 70% генетичних надбань належить нашому чоловікові (дружині). Втім, це ж ми нашій дитині цю нашу другу половинку і вибрали, тож ефект дзеркала не має де проявитися.
Чи любимо ми свою дитину, чи чесні ми з нею, чи сприймає вона нас як авторитетну людину у своєму житті — все це, врешті, потрібно нам, а не їй. Мені здається, що якщо ми, батьки, почнемо так думати та так відчувати, то і виховання наших дітей піде у нас краще, та й взагалі всі ми — батьки, діти — будемо себе значно краще відчувати. А це важливо, адже з цього — нашого самопочуття — за великим рахунком, і складається наше життя.
