Допомога людям потрібна й корисна: допоможеш ти сьогодні — допоможуть тобі завтра. Та чи завжди вона доречна? Чи варто допомагати людям, коли тебе про це не просять, — Тутка розмірковував.
Вчора ввечері я їхала додому на авто, але оскільки була година-пік, то слово «їхала» досить умовне. Затор була довгим, і вся їзда в основному складалася в регулярного «під’їжджання» до автівки, яка їхала попереду.
Читайте також: 9 ситуацій, коли потрібно бути егоїстом
Допомога людям корисна тоді, коли тебе про неї попросять
Через вікна автомобіля було видно силуети інших водіїв, більшість яких сиділи, уткнувшись у свої телефони, що було зрозуміло, бо дисплеї яскраво світилися в темряві.
Мені не хотілося «сидіти» в телефоні. Розмірений неквапливий рух машини створював умови для роздумів. А подумати мені було про що. Завтра вранці я повинна була летіти в інше місто, щоб допомогти одній близькій мені людині, але ось уже два дні її телефон був недоступний. Під час останнього дзвінка вона розповіла, як їй важко, і що вона хотіла б поїхати з міста, але не могла цього зробити через супутні обставини. Допомога людям була важливою для мене, а для друга — і поготів. Я зголосилася йому допомогти, сказала, що прилечу і допоможу йому з від’їздом. Відтоді його телефон «замовк».
Спочатку мене охопило легке занепокоєння, потім тривога, яка змінилася на роздратування, а потім на злість. Я злилася на нього за те, що я хотіла йому допомогти, відклала для цього інші справи, а він не доступний. З іншого боку я була розгубленою. Що ж все-таки робити: летіти чи не летіти? Річ у тім, що у нього змінилася адреса, яку він повинен був повідомити до вильоту, а тепер виходило, що квиток у мене є, а адреси та зворотного зв’язку немає.
Я зателефонувала до нашої спільної знайомої, сподіваючись дізнатися у неї його координати, але вона теж не змогла мені нічого повідомити. І тоді прийшло розуміння, що обставини складаються не на користь поїздки, я б навіть сказала, що вони перешкоджають їй. І це було знаком.
Я зрозуміла, що нікуди не полечу, і гроші за квиток повернути теж уже вийде.
А потім прийшло чітке усвідомлення того, що він і не просив мене приїхати, це я вирішила, що так буде краще. Краще кому? Звичайно, йому, подумала я, хоча, якщо чесно, то мені. Це рішення здавалося мені оптимальним і вдалим виходом зі складної ситуації.
Його ж цілком влаштовував варіант регулярного звернення до мене в разі потреби й одержання матеріальної або іншої допомоги. Прийшло розуміння, що людина не хоче або не готова нічого змінити тому, що якби це було по-іншому, то вона б, так чи інакше, заявила про це. А вона просто розповідала про свої труднощі.
Як часто люди розповідають про проблему, нарікають на обставини, нескінченну «чорну смугу», мінливості долі та ще Бог знає на що. Але при цьому, вони не роблять ніяких реальних кроків, щоб почати розв’язувати саму проблему. Створюється враження, що вони немов адаптуються до неї, звикають до її присутності у своєму житті, визначаючи їй окреме місце та особливу значущість. Однак це не заважає таким людям час від часу накладати тягар наслідків цієї проблеми на когось зі своїх близьких.
А як по-іншому?
Людина, живучи в суспільстві, соціалізована. Вона бачить навколо себе людей, які мають те, що у неї поки не вдається мати, і це і є її проблемою. Це може бути що завгодно: спосіб життя, робота, сім’я, автомобіль, заміський будинок, гарна фігура і т.д. Однак у цієї людини є можливість спостерігати за тими, хто досяг успіху в цьому: за їх словами, діями, за їх ставленням до себе і людей, за тим, які риси характеру вони проявляють, на які знання вони спираються і які навички використовують. Людина може не тільки спостерігати, а й думати, запитувати, зіставляти, аналізувати, а потім почати робити спроби власних дій в потрібному їй напрямку.
Повертаючись до своєї історії, я спіймала себе на думці, що вирішила зробити послугу, про яку мене ніхто не просив, тому нічого і не складалося. Від усвідомлення цього відразу стало якось легко. Допомога людям має насамперед допомагати їм, а не нашому себелюбству. Добре, що не треба нікуди летіти й допомагати вирішувати справи дорослій, абсолютно самостійній людині. Стало якось затишно, що вчасно прийшло розуміння, що я змогла зупинитися (іноді й психологів «заносить», особливо, якщо справа стосується близьких).
Затор закінчувався, попереду мерехтів світлофор і, слава Богу, багатосмугова дорога. А завтра був день, плани на цей день, зустрічі та нові завдання, які треба було розв’язувати.
А ви допомагаєте людям? Коли просять чи коли не просять?
