“Коли прокидаєшся в засипаному піском бліндажі від холоду, що роздирає до м‘яса, найбільше думаєш про любов”, – пише в себе на фейсбук сторінці Артем Чех, український письменник, який вже вдруге взяв зброю до рук, щоб захищати Україну (вперше Артем був солдатом ЗСУ – 2025 по 2016 рік).
“Ви з нею вже 16 років разом. Побут і звичність ніби мали б поховати всі світлі та гострі почуття, але ні. Але навпаки. Ти все ще засинаєш з думкою про неї, прокидаєшся з думкою про неї, пишеш їй, продираючись крізь побутові питання, щось ніжне, наповнене любов‘ю і втомою бути без неї, стоїш на посту, здригаєшся від несподіваних голосів у рації. Від недосипу здається, що рація от-от заговорить її голосом: як ти там, коханий? Але там лише умовний Рекс доповідає умовному Фуксу про обстанівку.
І ніби ж в останні дні було так багато обіймів і тепла, але їх було так мало. Було так багато розмов і довіри, але холод бліндажа підступно витрусив усе це з пам‘яті, залишивши тебе в їдкій самотності. І ти ж ніби розумієш, що солдат не має права на все це, бо все це робить його слабким і вразливим. Солдат не має права бути таким, бо коли він такий, він уже не солдат. Особливо в цей похмільний від пробудження час.
Я виповзаю на світло. Обпікаючи руки, заливаю розчинну, намагаюся завалити себе рутиною. Але ні, це не допомагає. Я все думаю, думаю, нарізаю кола довкола позиції, безперервно курю, перебираючи у кишені ключі від квартири (!), й таки повертаюся до реальності. Сонце починає гріти, десь на обрії чутно звуки гелікоптера, і ти вже знову солдат, і ти вже знову зібраний і врівноважений.
Але про неї все одно думаєш. Бо так вже є. І так буде завжди. Хочеш ти цього чи не хочеш. А ти хочеш.”
Хай всі наші солдати пошвидше повертаються з перемогою до своїх сімей!
