Усиновлення дитини — процес складний, напружений, повний надій, він кардинально змінює звичний уклад життя. Хтось вмить знаходить сім’ю, зв’язки якої міцніші за будь-які кровні зв’язки, а хтось витрачає роки, намагаючись крок за кроком вибудувати стосунки, але так і не знаходить точок дотику.
Ми в Тутка переконані, що люди, які зважилися на усиновлення, повинні мати не лише велике серце, але ще і мужність та терпіння. І тоді є шанс, що чужа дитина стане по-справжньому рідною.
1.
Батьки всиновили мого старшого брата. Всі рідні та знайомі були впевнені, що вони не зможуть виховати нормальну людину, що нічого доброго з цього не вийде. Бо такі гени. В результаті мій брат закінчив школу із золотою медаллю, а університет — з червоним дипломом. Це — єдина людина, яка завжди мене підтримає та незалежно від ситуації залишається доброю та щирою. Я дуже ціную та поважаю свого вже давно рідного брата. Гени — це одне, а любов і виховання — зовсім інша справа.
2.
Моя наставниця та друг свого часу зважилась на усиновлення. Зібрала тисячі документів. Я був у списку тих осіб, які поручилися за неї, адже вона усиновлювала «проблемного» хлопчика. Всі хитали головами, що їй буде важко: мовляв, дитина маленька, слабенька та явно буде з відставанням в розумовому розвитку.
Хлопчику зараз 14 років, він живе з мамою в Чорногорії, здобуває призи на спортивних змаганнях, отримує грамоти за найкраще навчання в школі. Як вона сказала, «я просто бачила, що йому не вистачає любові».
Читайте також: Чому діти нічого не винні своїм батькам
3.
Ми бездітними прожили 8 років і зрозуміли, що готові на усиновлення. Хотіли двох хлопчиків 2-3 років. Нам чомусь відразу запропонували 6-річного, розповіли трохи про його долю нещасну. Ми хотіли відмовитися, адже навіть те, що почули, було страшним. Але коли ми з чоловіком побачили світлину, переглянулися — наш. На знімку не було красунчика — лисе капловухе дитинча з беззубою посмішкою. Але нам вмить стали неважливими ні його історія, ні його стан, ні минулі та майбутні проблеми. Було чітке відчуття, що це — наш хлопчик.
З другим було складніше. Запропонували хлопчисько 1,5 років, жодних проблем, на зустрічі — гарненький, милий, але не наш. Ой, що тут почалося! «Ви не в магазині, щоб вибирати!» – це було найбільш м’яке, що ми почули. Але ми вже знали це почуття, вже сьорбнули проблем зі старшим, але чітке відчуття «наш» не зникало, а міцнішало та допомагало нам. З небажанням запропонували іншого хлопчика, але він був знову не нашим. Поставили ультиматум: або цей, або нікого. Ми дуже хвилювалися, але все-таки відмовилися. І стали ворогами народу. Якби не успіхи зі старшим, то двері опіки були б зачинені назавжди.
А потім сталося диво. Побачила фото в групі волонтерів, серце аж завмерло. Показала чоловікові, а він відразу: «Та це ж наш!» Видряпували ми молодшого пів року, але нам пощастило.
Нашому батьківству вже 10 років. Натерпілися різного, були проблеми, від яких готові були опустити руки, але не опускали — тому що це наші діти. Наші на всі 100%.
4.
Наша сім’я 8 років тому усиновила 4-річного хлопчика. Батьки витратили всі гроші, які вони збирали на машину, щоб оформити документи, забрати, одягнути, взути. Мама пішла з роботи, щоб допомогти йому адаптуватися до нової атмосфери. Ми вкладали в нього всі свої сили й душу. А тепер немає жодного бажання любити його та хотіти бути йому рідними. Він краде вдома, в школі у друзів, обманює, вчиться на самі двійки. Лінивий та самозакоханий, а сам ще навіть не увійшов в перехідний вік. Зневажає своїх батьків і вважає, що всі йому щось винні. 8 років нервів і сварок.
5.
Доньку ми удочерили, коли їй було 8 років, у нас вже був 13-річний син. Більше дітей я мати не могла, але дуже хотіла. Ось тоді в дитбудинку ми й побачили цю прекрасну дівчинку, чия сім’я загинула в жахливому нещасному випадку. Зараз їй вже 19, але вона так ніколи не назвала мене мамою. Нормально живемо, але досі відчуття, ніби вона у нас в гостях, не як вдома. Всі її стосунки з нами виглядають просто як подяка. Але ж я хочу, щоб вона почувалася рідною, знала, що це і її дім теж. В голові крутяться слова, які вона викрикнула 11 років тому під час нашої першої сварки, що у неї вже є батьки та інших більше ніколи не буде. Але ж ми так любимо її.
6.
Двоє з наших дітей — усиновлені брати. Я б збрехав, якби сказав, що ми з дружиною ніколи не замислювалися, чи правильно вчинили, взявши дітей з дитбудинку на усиновлення. Але ми однозначно ніколи не шкодували про це. Спочатку хлопцям було важко пристосуватися. Але зараз вони зрозуміли, що насправді їх люблять, і заспокоїлися. Звичайно, усиновленні діти завжди будуть відчувати певний біль. Вони можуть пам’ятати своє минуле, при цьому не маючи можливості повернутися до нього та повністю його позбутися. І це — найважча частина, пов’язана з усиновленням. Але хіба бувають діти, у яких немає жодних проблем? Звичайно, ні. Тож я не шкодую про усиновлення. Я, навпаки, настільки вдячний своїм дітям, що навіть не можу висловити цього словами!
7.
Самотня знайома взяла з дитбудинку 5-річну дівчинку Даринку. Все йшло добре, поки тій в 14 років не відкрила очі на правду одна «небайдужа» вчителька. У дочки зірвало дах: звинуватила названу матір у всіх смертних гріхах, почала втікати з дому, зв’язалася з поганою компанією. Вона навіть звернулася в одне відоме телешоу з проханням знайти рідну матір. І вийшло так, що журналісти знайшли не тільки матір, а й молодшу сестру погодка, яку всиновила інша сім’я.
Біологічна мати, пропаща жінка, при зустрічі не пустила Дарину навіть на поріг. Сестра на всі вмовляння возз’єднатися з сім’єю твердо відповіла, що у неї одні батьки — ті, які її виховали. Даринка ж так і не змогла пробачити ні своїй рідній матері, яка її покинула, ні тій, яка удочерила та стільки років приховувала від неї факт удочеріння.
8.
Сусідка втратила свою єдину дитину в автокатастрофі, коли тій було 17 років. Через певний час, коли їй було 50, вона усиновила 6-річну Грету з іншої країни. У дівчинки були певні поведінкові проблеми, які пізніше переросли в психологічні. Сусідка водила її по лікарях, перепробувала купу ліків, але марно.
Вперше Грета втекла з дому в 14 років. Через кілька місяців втеча повторилася. Дівчинка пояснювала це тим, що намагалася повернутися в сім’ю, у якій нерідна мати «вкрала» її. Коли Греті було 16, вона зникла більш ніж на рік. А знайшлася, коли сусідки зателефонували з лікарні, що знаходиться в 5 штатах від дому жінки, і сказали, що Грета народила маля та втекла з палати, залишивши там дитину й контакти своєї названої матері.
Отже, в 67 років на сусідку лягло виховання немовляти. Грета ж з’являлася раз на рік і просила у названої матері грошей, шантажуючи її тим, що забере дитину. Через кілька років вона залишила ще одного малюка в іншій лікарні. Зараз сусідці вже за 80, а вона виховує двох «онуків» з емоційними порушеннями.
9.
Найкраща подруга загинула в аварії, залишився маленький син. Я усиновила його. У мого чоловіка від першого шлюбу дочки-близнюки, їх матір позбавили батьківських прав. Жили ми всі разом дружною родиною, і я навіть не замислювалася про те, що виховую «чужих» дітей, поки мої власні батьки не почали капати мені на мозок. «Навіщо ти виходжуєш чужих дітей? Навіщо тягнеш на собі цю братію? Народи нарешті своє дитинча, своє рідне серденько!» Дітям на загальних святах нашіптували гидоти, що вони підкидьки й тягар для мене. Апогеєм стало: «Не для того ми тебе народжували, щоб ти навіть не продовжила наш рід!» Жорстко обмежила всі зв’язки, не могла більше терпіти.
Малі виросли, подорослішали. Мені знадобилася пересадка нирки. Всі діти побігли здавати аналізи, хоча я їх не просила й до останнього мовчала, але чоловік проговорився. Опісля одна із дочок віддала мені свою нирку. Тільки після цього мої батьки вперше назвали її онукою та попросили вибачення.
10.
Сестра з чоловіком безплідні. Вирішили взяти дівчинку з дитбудинку, тиху й забуту. Коли свекруха побачила її, то закричала: «Дякую вам! На старості років буду не рідних онуків, а чужих підкидьків няньчити! Ще незрозуміло, хто у цієї сирітки в роду був». Вони маму заспокоїли, зіславшись на стрес. Минуло 5 років, а свекруха так і не змогла прийняти нерідну онуку. Навіть подарунки на свята демонстративно купує тільки дітям старшої дочки, рідним онукам. Щоб зайве не травмувати дівчинку, та й самим не психувати, сестрі спілкування зі свекрухою довелося максимально скоротити.
11.
Я удочерила дівчинку, коли їй було 4 роки. Зараз їй 33, 2 вищі освіти. Прекрасна дочка! Якось я запитала у неї: «Чи не почуваєшся ти чужою, знаючи, що ти не рідна?» Вона відповіла: «Ні! Я завжди пишалася тим, що я гідна сім’ї та що ти вибрала саме мене». Пізніше у мене народився син, і тепер у мене двоє чудових дітей.
12.
Коли названому синові було 14, ми посварилися, вже й не пам’ятаю через що. Раптово він випалив, що ми йому не сім’я і що краще б ми ніколи не всиновлювали його. Було боляче, і я, зібравшись з духом, відповіла: «Так, я знаю». Дивно, але мені чомусь стало легше від того, що син нарешті сказав це вголос. Того вечора він пішов з дому та ночував у друзів. Звичайно, ми з чоловіком і молодшим сином сильно переживали.
Незабаром після повернення додому він вибачився за свою поведінку та за те, що втік. А потім його очі раптом наповнилися сльозами й дитина сказала, що насправді йому просто боляче бути нерідним і що понад усе на світі він хотів би бути нам кровно рідним. Це пронизало моє серце навіть більше, ніж ті його слова у сварці. Я сказала йому, що відчуваю те ж саме. Ми сиділи одне навпроти одного та просто дивилися одне одному у вічі. Згодом, нехай і не відразу, наші стосунки налагодилися.
13.
Моя молодша дочка прийшла до нас жити, коли їй було 10 років. Точніше, це моя середня дочка привела її на ночівлю, яка триває уже 13 років. У своєму віці дівчинка пройшла через багато чого. З її появою я вперше в житті зрозуміла, що повинна любити когось, не чекаючи відповіді. Що вона може ніколи не полюбити нас натомість. Що вона, можливо, ніколи не буде вірна нам як сім’ї. Але тільки нерідна дочка допомогла мені пізнати себе по-справжньому.
Будь ласка, не зрозумійте мене неправильно, я люблю своїх біологічних дітей усіма порухами душі та віддала б за них життя, але чужу дочку я люблю, можливо, трішки більше. Вона змінила наше життя та навчила нас бути максимально відкритими й чесними. Сьогодні всі мої четверо дітей дружні та згуртовані, як банда. Ми — її сім’я, а вона — наша.
14.
Вирішив написати історію свого друга Романа, який став названим батьком в далекому 95-му році. Простий водій, дружина Тетяна, син. Дружина поїхала в пологовий будинок народжувати доньку. Там від дитини відмовилася якась малолітня мама. Хлопчика народила хворобливого, крикливого, і дружина Романа перший час годувала його. Дитину повинні були забрати в дім малятка, але тому що він був новонародженим, то на прохання дружини залишили у неї, сказавши, що заберуть через 3 дні. Надворі була весна, річка вийшла з берегів, пором ще не були налагодили, льодохід, дороги до села не було. Роман привіз дітлахів додому та навіть не думав, що назавжди. Думав, дорогу полагодять і заберуть хлопчика в дім маляти. А коли за малечею приїхали, він захворів і вирішили не чіпати його. Тетяна вже тоді сказала, що не віддасть нікому сина. Так і назвала його — сином. Подали заяву на усиновлення, сім’я у них забезпечена, від них і відчепилися.
Нещодавно Роман розповів, що Стасу (так назвали хлопчика), коли тому років зо 8 було, один «добрий, правдивий» сусід все розповів. Хлопець спочатку замкнувся в собі, потім запитав батьків, ті не почали заперечувати, розповіли правду. Син довго мовчав, а потім сказав: «Ну тепер мені хоч зрозуміло, чому ви всі світлі, а я — темний».
Роман з Тетяною переїхали всією сім’єю до нового міста. Зараз діти вже виросли, старший поїхав до столиці, дочка заміж вийшла й теж переїхала. Батьків не забувають, пишуть, в гості приїжджають. А ось з батьками Стас залишився, живе окремо, але в сусідньому під’їзді. Одружений, працює, як і Роман, водієм. Сам Роман каже: «Дякую долі та дружині своїй, що з’явився у мене такий син. Як уявлю, що б з ним сталося, якби в пологовому будинку Таня його не побачила». Вчора дізнався, що у Стаса дочка народилася — Танею назвав, на честь мами.
А вам відомі історії людей, що зважилися на усиновлення? Можливо, ви самі стали батьками іншій дитині?
