Я переглядала на YouTube ролик, як в’язати подвійну в’язку спицями. Мила жіночка у в’язаній кофті, красиві шпалери в англійському стилі, зелені оксамитові штори, фотографії в рамках, вазон в керамічному горщику, приємний голос, лицьова петля, виворітна, стукіт спиць.
Здавалося б, більш невинну і приємну картину годі й придумати. Але навіть у цієї жінки є критики. Спиці тримає не так, рослина стоїть не там, кофта старомодна, шпалери недоладні.
Мене завжди вражає запитання: «А вам що, тільки гарне писати можна?» Я обіцяла мамі, тому стримуюся. Але дуже хочеться відповісти: «Так, саме так, мені писати можна тільки гарне. Тому що ви не мій лікар, який мені зобов’язаний сказати, що зі мною щось не так, не мій чоловік, не мої батьки, не мій психотерапевт, не мій редактор і не мій учитель української мови, а ще тому, що я вас не просила висловити вашу думку».
Років 5 тому, коли ми ще жили в сільському будинку, ми зробили ремонт в передпокої, поклали плитку. Запросили друзів на новосілля. Одна з моїх подруг приїхала зі своїм кавалером. І ось він стоїть на моїй новенькій плитці, яка мені особисто дуже подобається і здається ідеальною, і питає: «Який дурень вам плитку клав?» А плитку клав мій чоловік.
Я ще намагаюся бути ввічливою, кажу: «Роздягайтесь, проходите, сідайте, заткніть рота салатом». Але у людини, видно, глисти і свербить: «Ні, — каже він, — невже ви не бачите: плитка криво викладена».
Читайте також: 11 методів виховання, які риють між батьками і дітьми величезну прірву
Досі намагаюся бути милою: «Ніжки індички є в медово-гірчичному соусі, пиріг з капустою, проходьте до вітальні». Але ж ні, не допомагає, людині дуже важливо показати, як вона має рацію: «Подайте мені інструмент, я вам доведу». Я взагалі дуже терпляча, собак дресувала, багато раз можу повторювати одне і те ж, але тут не витримала: «Так, — кажу, — ідіть лісом».
Подруга моя сильно образилася, не розмовляла зі мною декілька років і навіть вийшла за цього кавалера заміж. Але потім, вже після розлучення, написала мені, мовляв, чому тоді ще, в нашому передпокої, не зрозуміла, що від цієї людини треба триматися якнайдалі.
Мене не цікавлять причини, чому людина вважає дуже важливим вказати мені на мої помилки. Причому є помилки об’єктивні, і якщо мені на них вказують, я до цього ставлюся з великою вдячністю. Я дійсно припускаюся помилок, погано знаю пунктуацію, плутаю право й ліво і не сильна в точних науках.
А є моя суб’єктивна позиція. Я можу мати рацію й не мати, мати її частково, можу вірити в фей, домових, в те, що НЕ всі проблеми з дитинства (сучасна психотерапія зі мною згодна), і в те, що мені пасує синій колір. Можу любити, можу не любити, щось може викликати у мене погані асоціації, але я вважаю будь-яку суб’єктивну думку рівноцінну моїй. Будь-яку, яка завдає шкоди життю і здоров’ю, в тому числі й психічному, інших людей.
Один є прекрасний вираз, який я дуже люблю: «Синку, соли свою кашу по-своєму, а я свою буду солити по-своєму». Свою кашу ви можете варити за будь-яким рецептом. Останнім часом дуже полюбила рисову з гарбузом, курагою і кокосовою стружкою — душу за неї ладна віддати. Але якщо вам несмачно, це не означає, що моя каша погана, це означає, що ви маєте повне право її не їсти. Мене це не вб’є, не образить і навіть не дуже засмутить.
Я рада всім тим, кому подобається моя їжа, я взагалі люблю годувати людей. Я спокійно ставлюся до будь-яких дискусій і до будь-якої думки, навіть вкрай протилежної, але свою кашу я буду солити по-своєму. Я вже спалила, пересолила, переварила, недоварила стільки каш, що маю право на свій власний рецепт. І це стосується не тільки їжі.
Це все, що хотіла сказати вам сьогодні. Обіймаю.
