Надмірна батьківська турбота про дітей стає для них перешкодою у міру дорослішання. Та й самі батьки з часом починають нарікати на несамостійність нащадків, які виросли. Проблема в тому, що батьки в глибині своєї душі бояться стати непотрібними своєму чаду.
Нещодавно за чашкою чаю ми неспішно розмовляли з подругою. Розмови про те, про се, — ні про що. Але в певний момент розмова плавно перейшла на наших старших дітей. «Ех, що за інфантильна молодь сьогодні! Нічого вони не хочуть, ні до чого не тягнуться, нічого не вміють! Моїй ось вже 18, а вона навіть не може собі макаронів зварити. Як буде жити сама — не розумію! Працювати не хоче, вчитися теж».
Помилки виховання
Після нашої зустрічі я все прокручувала в голові її фразу й почала згадувати, як ця нещасна жінка виховувала свою дочку, що врешті «забрела не туди». З двох-трьох років вона весь час возила її по розвивальних заняттях, контролювала кожен її вчинок.
Самостійних рішень дівчинка практично не приймала, турботлива матуся захищала її від будь-яких домашніх турбот, фізичної праці. Так вона розуміла свій материнський обов’язок: створити спокійне життя, дати максимум уваги та зручностей. Дівчинка виросла розумна, послушна, але взагалі не самостійна. Так і живе, не несучи відповідальності за вибір і вчинки, постійно озираючись на маму, сподіваючись на її допомогу.
Читайте також: Як школа вчить нас не мати своєї думки та чи можна це змінити
«Ти мені більше не потрібна!»
А відгадка тут дуже проста: мама й тато повинні стати для своїх дітей, що підростають, непотрібними. Це повинно відноситися і до економічного, і до фізичного аспекту життя дитини. Молодь ПОВИННА ХОТІТИ жити самостійно, розв’язувати своїми силами нові проблеми, піклуватися про своє потомство, заробляти гроші на життя.
Погодьтеся, яка знайома картина: доньці 25, турботлива мама не знає, куди себе подіти від тривоги, що її донька не прийшла ночувати додому. І їй абсолютно байдуже до того, що дівчина не проживає з нею на одній житлоплощі вже кілька років, а причина відсутності її у своїй квартирі вночі — форс-мажор і затримка рейсу, на якому повинні були полетіти її друзі. Аргументи прості та незаперечні: «Я зателефонувала, а ти мені не відповіла. Що я могла ще подумати?! А якщо з тобою щось трапилося!». І ось молодій жінці вже 35, а мама досі робить зауваження: «Куди без шапки?» і дбайливо поправляє їй теплий шарф на шиї. А коли їй 45, вона чує, як буркотливий тато зі спальні запитує: «Вона що вже йде? Куди зібралася на ніч?!»
Дивишся на цю ситуацію в багатьох сім’ях, і розумієш: «Не можна падати до таких ось «шарфиків»,«нічного корвалолу» і «дзвінків до моргу». Потрібно вміти довіряти дітей їхній долі! Щойно йому виповниться 18, випихати це «пташеня» з сімейного гнізда. Ти доросла особистість, які до мене претензії?»
Ми були не такими!
Коли я при черговій зустрічі почала говорити про це подрузі, вона поглянула на мене, як на божевільну: «Ти що, а якщо вона заміж вискочить рано, дітей понароджує! І приведе своє сімейство до мене додому. Я тут чужого хлопа терпіти не збираюся. Та й з дітьми їх сидіти в мене часу немає. Нехай сидить біля мене, я хоч зможу тоді її контролювати».
А пам’ятаєте, як ми в юності всією душею мріяли вирватися з батьківського дому в той жорстокий світ, де можна навчитися виживати та боротися! Ми росли, народжували дітей, дбали про своє житло.
Надмірна турбота — корінь зла!
Чому ж багато хто з нас не готовий надати своїм дітям таку ж свободу, яка була у них в молоді роки? Вони просто бояться стати непотрібними своїй дитині, тому утримують дітей біля себе всіма силами. І знаєте, такі інфантильні діти і не поспішають йти, навіть якщо потім надати їм повну свободу. Вони воліють залишатися у своїй кімнатці 3 на 4 з плакатами на стінах родом з дитинства та ноутбуком на письмовому столі.
Вони навіть будуть покірно терпіти щоденні нотації рідні про те, що потрібно вчитися, «підтягувати хвости» до кінця сесії та іншу нісенітницю. Їм набагато легше просто послухати, а потім делегувати супервідповідальній мамі задані креслення або курсовий проєкт, дозволити їй побігати, щоб домовитися з викладачем про перездачу. Ще б пак: дах над головою є, втім, як і їжа в холодильнику. Жодних галасливих сусідів, іпотеки, виплат за квартиру. Навіщо кудись тікати з такого зручного світу?
Від чого йдуть діти?
Все ж, діти тікають не від турботи, якою оточують їх батьки. Вони втікають від безпорадності, необхідності виконувати суворі батьківські вимоги: «Куди ти так вивбиралася? Хто так миє посуд? Ти неправильно тримаєш дитину на руках!». Коли мама й тато не виганяють, мало того, готові до кінця своїх днів прати, готувати, цілувати в п’яту точку та підтримувати грошиками, вони не будуть залишати рідну домівку.
Чим більше ви дасте свободи самостійності своїй дитині, тим тоншими стануть між вами кровні зв’язки. Необхідність мами кожну хвилину бути поруч скоро зникне. Це складно прийняти, бо так і хочеться сказати дитині, яка сама з усім справляється: «Отже, я тобі більше не потрібна?»
Головне завдання
Як це не боляче, але наше з вами завдання — стати для наших діточок на порозі дорослішання максимально непотрібними. Вони повинні знайти цю фізичну та економічну свободу від нас, навчених дорослих. Щоб приймати власні рішення, припускатися власних помилок, нести власну відповідальність. Мама і тато потрібні дітям не для того, щоб до кінця своїх днів грати роль куховарки, прачки та бездонного гаманця. Щойно діти стають дорослими, мами й тати їм більше не потрібні. І тому настав той час, коли діти та батьки можуть любити одне одного по-справжньому. Тоді мами й тати потрібні дорослому чаду своєю безпосередньою присутністю в цьому тривожному світі. Потрібні для того, щоб у дитини на душі було тепло від думки, що в неї є найкращі та найважливіші люди на світі — батьки.
А ваші діти влаштувалися в житті та стали незалежними від вас?
