Два тижні тому я їхала з роботи додому, вийшла на своїй станції, підіймаюся сходами, щоб вийти на вулицю, і бачу: біля самих дверей стоїть бабуся і щось мені каже. Я в навушниках. Знімаю навушники, перепитую.
— Допоможіть мені, — каже бабуся низьким проникливим голосом.
— А що у вас трапилося?
— Не вистачає на ліки.
— На які ліки? Назва яка?
Тут бабуся на кілька секунд замислилася. Я зрозуміла, що легенда не продумана. Сказала: «Вибачте, ні». І пішла далі.
І ось тепер майже кожного вечора я проходжу повз цю стареньку, яка каже своє «Допоможіть, не вистачає на ліки» так, що в мене серце стискається. Але я не вірю їй, йду далі та злюсь. На неї, тому що вона жебракує, і на себе, тому що проходжу повз людину, яка начебто просить про допомогу.
Я дуже гостро переживаю, коли мене обманюють. Мене це не дратує, я просто дуже засмучуюсь. Я розумію, що в мені побачили дурненьку, простеньку, що я повелася. А в мене ж комплекс відмінниці, я не хочу бути дурною.
Кілька років тому трапилася схожа історія, після якої я зареклася допомагати невідомим стареньким.
Ми ще жили в іншому місті. Я звідкись приїхала, припаркувалася біля будинку, вийшла з машини, і тут мене схопила за руку жінка похилого віку. Вона плакала й примовляла: благаю, допоможіть. Розповіла: приїхали з далекого села з онукою до лікарні (лікарня якраз знаходиться через дорогу від нашого будинку), пройшли обстеження. З’ясувалося, що потрібна термінова операція, грошей на неї немає. І ось онука в лікарні, а вона, бабуся, ходить жебракує. «Мені так соромно,— казала вона,— але виходу немає. Ми вдвох, навіть позичити ні в кого».
Жінка плакала! Я їй повірила, перейнялася її бідою та віддала всі гроші, що були в гаманці, близько 2000 гривень. Ще й вибачалася, що можу допомогти лише цим.
І ось минає кілька місяців. Я так само приїжджаю, паркуюся, виходжу з машини й бачу: та сама жінка розігрує ту ж саму сцену перед чоловіком біля сусіднього автомобіля. Ті самі сльози, та сама онука, та сама раптова операція. І чоловік, бачу, теж перейнявся, за гаманцем потягнувся. А баба хреститься, дякує, ледь руки не цілує.
Як же мені стало гидко! Як же я засмутилася! Якою ж дурненькою себе відчула!
«Чоловіче, вона бреше», — сказала я чоловікові та пішла додому не озираючись.
Так, я знаю, від доброго життя люди не йдуть жебракувати. Щось штовхає їх на цей шлях. Але дратує і засмучує саме обман, вигадана драма, а не сам факт того, що людина просить грошей.
Відтоді я подаю лише вуличним музикантам. А допомагати обираю особисто або перераховувати пожертвування фондам.
Але щоб не закінчувати цей текст на такій сумній ноті, згадаю ще одну схожу, але кумедну історію.
Іду якось до банку. Назустріч хлопчина років 10. «Тітонько, — каже, — додайте 10 гривень, мені на булочку не вистачає!» Я дала йому трохи грошей, пішла далі. Повертаюся з банку через пів години приблизно, знову він:
«Тітонько, дайте на булочку, мені 10 гривень не вистачає».
— Шановний, — кажу йому, — ти мене вже просив додати, і я вже тобі давала грошей взагалі-то.
— Ти жартуєш, — каже мені ця зухвала морда, — нічого ти мені не давала. Я б тебе запам’ятав.
Досі згадую та регочу. І зовсім не злюсь чомусь.
