Стосунки між батьками та дітьми — вічна тема для обговорення. З року в рік батьки в усьому світі засмучуються, обурюються та зляться через те, що їхня дитина поводиться не так, як очікувалося. «Навіщо вона так — ми ж все для нього робили!» – вигукують з подивом матусі та татусі. І дійсно, незрозуміло, чому в досить гарних батьків іноді щось йде не так у взаєминах з дітьми.
Ми в Тутка спробували згадати, що ж такого робили батьки, через що страждали наші з ними стосунки. І виявили так багато цікавого.
Дитина не прагне підкорювати вершини
Вам випадало колись бути присутнім при розмові своїх батьків зі знайомими, коли вони, обговорюючи ваші успіхи в школі, раптом сказали щось типу: «У математиці вона у нас, звичайно, не сильна», «У неї зовсім немає уяви», «Так, особливими здібностями він не відзначається»? Напевно хоча б раз чули щось таке.
Ви можете скільки завгодно переконувати дітей у тому, що вони розумні й талановиті, але, хоча б раз почувши протилежне з ваших уст, дитина повірить саме цьому. А вже якщо ви їй особисто будете це регулярно повторювати, то можете не сумніватися в «успіху». І не варто потім дивуватися, що син не прагне досягти високих результатів: навіщо, якщо мама з татом вже і так сказали, що він на це не здатний?
У стосунках з батьками з’явилася дистанція
Багатьом буває важко припинити контролювати все: здається, що, точно розуміючи все, що відбувається, можна спрогнозувати подальше життя по годинах. Через цю нав’язливу пристрасть батьки нерідко перегинають палицю: справно перевіряють уроки, телефонують вчителям, щоб з’ясувати, чи точні оцінки, і так далі.
Читайте також: Як можна і як не можна карати дитину
Маленькі діти приймають це як належне, проте рівень їх тривоги зростає. А ось до підліткового віку діти починають бунтувати, і тоді стосунки псуються. Зайвий контроль формує дистанцію між дитиною та батьками, адже важко довіряти тому, хто не довіряє тобі.
- Я ненавиджу тиск, який на мене чинять мої батьки. Я думав, якщо вони знають, що я розумний, вони дозволять мені робити щось самостійно. Але ні, цього ніколи не було. Вони завжди дуже мене опікали. Всі дії в гаджетах записуються, і тато завжди може бачити те, що я роблю в моєму телефоні. Я не знаю, що робити. Мені 14, і вони контролюють моє життя.
- Нещодавно тренер умовив мене сісти в човен з «досвідченим» гребцем, якому 17 років, для участі в змаганнях. Хлопець з гарними даними, але явно не впевнений в собі. Тренування проходили добре, але коли були проблеми з документами, страховкою, медоглядом, то він все робив з мамою. Потім поїхав на чемпіонат, здобув медаль та приїхав іншою людиною. Став чітко висловлювати думки, говорити, не соромлячись. Минає тиждень, і він знову стає тюхтієм. Мама з тренувань забирає, від впевненості в собі не залишилося й сліду, боїться слово зайве сказати.
Безініціативна дитина
Не кожен з батьків може втриматися від застережень «не лізь», «не чіпай», «не йди». Ми вкладаємо в це своє значення: «Я хвилююся, що з тобою може щось трапитися, ти занадто мала і недосвідчена». Однак дитина чує саме те, що ми говоримо: «Ти впадеш», «У тебе не вийде». Спочатку вона намагається проявляти ініціативу знову й знову, проте голоси батьків виявляються сильнішими. Згодом дитина припиняє проявляти ініціативу — закладена програма вже працює, вона знає: щось не зможе, а десь і взагалі пропаде.
Якщо ви не хочете, щоб так вийшло, але не можете втриматися від схожих зауважень, то постарайтеся хоча б пояснювати їй, чому ви не хочете, щоб вона робила те або це. Наприклад: «Постарайся не залазити так високо, тому що звідти можна впасти й тобі може бути неприємно. Давай ти туди полізеш через рік». Можливо, вас не послухають, але ж варіант без пояснень спрацює з ще меншою ймовірністю.
Дитина перестала ділитися особистим з батькам
Самі того не помічаючи, батьки іноді дають дитині подвійні послання. Наприклад, кажуть, що з ними завжди можна поділитися чимось таємним, а потім, коли син або дочка розповідають щось, жартують над цим або кажуть, що це дурниця. Можливо, і у вас бували випадки, коли ви по секрету розповіли мамі, що закохалися, а замість слів підтримки почули щось ніби «Зарано ще про любов думати» або «Оце придумала».
Отак дитина розуміє, що тут щось не так, адже ви всі казали те саме, а насправді вийшло зовсім інше. Тож ділитися з вами чимось важливим не варто.
- У дитинстві переїхали з сім’єю в нову квартиру, і батько почав робити ремонт. Мені страшенно хотілося йому допомогти, але при кожному моєму реченні допомогти я чув тільки «Не заважай», «Відійди», «Сам впораюся». Коли я виріс, мені почали заявляти, що я не можу полагодити розетку, замінити кран, відремонтувати стілець. Мені стало соромно: здавалося, що я повинен все це вміти. Нещодавно знайомий описав досить схожий випадок з життя, але з висновком про те, що це вкрай дивно — вимагати від змужнілого сина «золотих рук», при цьому ніяк цьому в дитинстві не сприяючи.
Не знає, чого хоче
Часто батьки журяться тим, що їх доросла дитина не виявляє певних бажань: не розуміє, ким хоче стати в майбутньому, не знає, що хотіла б отримати як подарунок на день народження. Це відбувається через те, що в дитинстві батьки не давали дитині можливості вибору: мовляв, що може знати 5-річний малюк, мамі з татом краще знати, як і що йому потрібно.
Якщо не давати дитині вибирати, то вона не навчиться прислухатися до себе, до своїх бажань та потреб. Це не означає, що треба питати її думки абсолютно щодо всього, — однозначно в більшості питань батьки більш компетентні, ніж дитина. Однак абсолютно нормальним буде запитати, яку шапку вона вибирає — червону чи жовту, що хоче на вечерю — макарони чи рис. Це — посильні завдання для дитини. Так вона зрозуміє, що її думка важлива та її можна й треба озвучувати.
- Мене мама водила в поліклініку аж до закінчення школи. І одяг зі мною ходила купувати. У 17 я поїхала вчитися в інше місто. Ну і важко ж мені було з незвички бути самостійною. Вся ця метушня з паперами, коли я не розуміла, що від мене хочуть. Плюс топографічний кретинізм: я настільки звикла, що мене водять за руку, що не могла орієнтуватися в просторі. Постійно плутала, виходила не на тій зупинці, іноді плакала посеред вулиці від відчаю. А мама мені ще в школі казала, що я — нікчемна істота, не пристосована до життя. Тільки ось питання: через кого я була такою була непристосованою?
У стосунках немає довіри
Найкращий спосіб дати зрозуміти дитині, що ви людина ненадійна, — це запитати її думки щодо якогось питання, немов тільки це вас і хвилює, а потім зробити все по-своєму. Вчинити так — це ще гірше, ніж взагалі не питати: такий варіант набагато швидше та міцніше формує недовіру до батьків. Діти аж ніяк не сліпі та не глухі, вони відчувають фальш краще від багатьох дорослих. Не варто намагатися обманювати їх таким чином.
- Батько моєї племінниці розлучений з її мамою. У мами вдома є кіт, який старший, аніж дівчинка. Дитина знає тільки цього кота та дуже любить його. І тато, коли дочка була у нього, запитав у неї: «А ти не хочеш кошеня?» «Ні, тату, я маю Листочка», – відповіла дівчинка. «Ок, тоді я не буду його брати», – сказав на це батько. Через тиждень в будинку в тата з’явилося кошеня, дуже схоже на Листочка. Тато поводився так, ніби це було заздалегідь обумовлено.
Вона стала агресивною і некерованою
Більшість з нас виховували, що є гарні та погані емоції. Відчувати радість — це правильно, бути ввічливим і слухняним — добре. А злитися, кричати, плакати через дурниці — це погано. Однак психологи кажуть, що немає гарних і поганих емоцій: кожна з них має право на існування та будь-яким чином допомагає нам.
Коли ми кажемо дитині «Йди поплач у своїй кімнаті, а потім приходь», «Не варто звертати уваги на таку дурницю», «Знайшла через що страждати», ми знецінюємо почуття та даємо зрозуміти, що приймаємо своїх дітей тільки гарними й веселими. Але пригнічені емоції нікуди не подінуться: вони роками накопичуються і потім виливаються в агресію, неврози, хвороби та навіть депресію.
Незрозуміло, що вона відчуває
Багато людей приховують емоцій на людях: «Ніколи нікому не показуй, що тобі сумно», «Не подавай вигляду, що тебе це зачіпає». Знайомо? Ми несвідомо вчимо цього своїх дітей змалку, коли соромимося істерик малюка в громадському місці або навчаємо його, що плакати на вулиці непристойно (особливо хлопчикам).
Не варто соромити за таке: це призводить до того, що людина в принципі не захоче показувати своїх почуттів ніде та нікому. Плоди цього починають пожинати батьки, ледь дитина вступає в пубертатний період. При цьому і самому підлітку нелегко, адже стримування емоцій призводить до серйозних психологічних проблем.
- Я не можу плакати, коли мені це потрібно. Можу трохи поплакати, але не так, щоб стало легше. Іноді я навіть сміюся, а не плачу. І від цього мені стає в 10 разів гірше.
Завжди напружена
Здавалося б, така дрібниця — постукати в кімнату до дитини. Так, це ваша квартира, так, у неї є своя кімната тільки завдяки вам (і по суті вона ваша, а не її) – ще не вистачало стукати до неповнолітньої! Але якщо вже ви виділяєте дитині якийсь простір, то спробуйте і поважати кордони її території.
Нелогічно сказати людині, що у неї є своя кімната, і поводитися так, ніби насправді вона не належить їй. Дитина приймає той факт, що території, де вона може розслабитися на 100%, не існує — вона завжди повинна бути напоготові. Через це дитина не навчиться розслаблятися, а це веде до проблем в сімейному житті в дорослому віці.
Дитина надто стримана
Багато хто з нас виросли в сім’ях, де прояв будь-яких почуттів вважався слабкістю. І від невміння приймати ці почуття ми іноді намагаємося жартами і тим самим навіть висміювати їх. Наприклад, малюк щиро обіймається з мамою і каже, що любить її, а мама зніяковіло каже: «Ну ось ще, придумав!», «Ну що за ніжності», «Дивись, які слова говорить!»
З часом дитина розуміє, що легше не проявляти ознак якихось емоцій: кому приємно, коли над тобою сміються? Правильно бути стриманим, нечутливим, інакше стаєш смішним. Це не дасть радості ні самій дитині, ні її рідним. Крім того, така поведінка стає проблемою в майбутньому: людині важко відкритися, зізнатися комусь у своїх почуттях, створити щасливу сім’ю.
Нікому не довіряє
Намагаючись вберегти чадо від зайвих небезпек і травм, батьки часто кажуть, що світ небезпечний, справжніх друзів немає, а довіряти можна тільки членам сім’ї. Бажання захистити від ймовірних ран можна пояснити, однак не завжди благі наміри — дорога до кращого життя.
Так у дитини формується недовіра до навколишнього світу, яке веде до проблем і в дорослому житті — невміння знаходити друзів, будувати сім’ю. Адже якщо довкола одні вороги, як знайти того, хто стане другом?
Нешанобливо ставиться до матері/батька
Навіть якщо ваші стосунки з партнером далекі від ідеальних, не варто несхвально відгукуватися про нього при дитині. Діти бачать і чують набагато більше, ніж нам здається, і згодом це неодмінно дасть про себе знати. У родині, де тато зневажливо ставиться до мами, і дитина з часом буде поводитися з нею як зі служницею. Якщо мама дозволяє собі невтішні відгуки про батька дитини, то і вона стане ставитися до нього так само.
Діти беруть модель стосунків батьків як природну, адже інші приклади їм незнайомі. І їхнє ставлення до батька або матері точнісінько визначає те, як буде розвиватися їх власний союз з партнером.
А які помилки у виховання дітей могли б назвати ви?
