Мене звати Ася Явіц, і я веду telegram-канал «Будні поганої матері». Коли народилась перша дитина у нас було таке класичне пекло: відсутність сну, цілодобовий плач, живіт, який болів, соціальна ізоляція, битви з бабусями через водичку і далі за списком. Тому ми вирішили, що вже вдруге ми точно збожеволіємо впораємося.
І ось коли народилася друга дитина, я перший місяць постійно ловила себе на думці: а чому я взагалі йшла з першою в декрет? Стільки ж вільного часу з немовлям! І чому я не встигала помити голову? З друзями чому не зустрічалася?
Багато, багато питань, давайте спробую систематизувати чому. А ви разом з Тутка почитаєте і зробите висновки.
Досвід, ага
Друга дитина — це як переписувати зроблену домашку в чистовик, у красивий зошит. Це як потрапити у 30 років знову за парту свого 1-го класу. Це ж і справді відпустка! Окей, можливо, ти не впораєшся із завданням із ЯДС з першого разу. Але ти перемножував 3 на 4 нескінченну кількість разів, ти вмієш сидіти за партою, слухати вчителя, тобі начхати на глузування 7-річних однокласників — це вже немало.
Читайте також: 15+ історій, в яких дитина зламала стратегію виховання батьків
А завдання — ну заґуґлиш врешті-решт. Ти ж вже вмієш правильно ґуґлити! Або… ти просто його не зробиш, і нічого не станеться. Ти вже знаєш. Ти вже знаєш, що дитина виживе, навіть якщо буде гикати понад хвилину. Так, навіть якщо на всю квартиру. І тато знає. І навіть бабуся це теж знає (ну, майже знає). Ти вже знаєш, що дитину найперше важливо вчасно вкладати спати, годувати, переодягати та по можливості посміхатися. І робиш це все автоматично точно — так, що навіть вільний час залишається.
Ну, залишався б, якби не старша дитина. З нею все як і колись — вперше. Навіть якщо їй – 40. До першої кризи середнього віку в дитини теж потрібно підготуватися.
У мене взагалі є свої принципи
Я пам’ятаю ніч, коли стала матір’ю. У кожної мами така є — і це не ніч пологів. Коли моєму першому синові був місяць, чоловік поїхав в інше місто по роботі. На 3 вічності дні. І в першу ж ніч дитина кричала криком з 3 ночі до 6 ранку. Ці 3 години я співала, колихала, вирішувала поставити газовідвідну трубку, боялася, все-таки ставила, впадала в паніку, що я йому щось там пошкодила, обіймала, трясла, кричала, благала замовкнути, знову співала…
Коли моїй другій дитині було 2 тижні та чоловікові знову довелося поїхати, новий син, звичайно, теж несамовито закричав о 3 годині ночі, і заспокоюватися в його плани не входило. Незрілість шлунково-кишкового тракту, туга за батьком чи гостра потреба розім’яти зв’язки — хто розбере? А в цій кімнаті за 2 метри від галасливого малого спить старший. А за стінкою — батьки, яким вранці на роботу. І (пам’ятаєте підзаголовок? У мене принципи!) я більше не збираюся терпіти це виття 3 години. Тому я поставила газовідвідну трубку (ну а може справді животик?) та результату це не дало, тому я замотала його в ковдру, засунула свої ноги в уґґи, одягнула куртку та вибігла гуляти. Так, о 3 годині ночі. Він заснув за хвилину, а я погуляла перед під’їздом ще хвилин зо 5 і, задоволена, повернулася спати разом з ним до ранку.
Провівши перші півтора місяця життя першої дитини в нескінченному пеклі, потім ще 2 – просто в пеклі, а потім ще майже 2 роки — без особливої соціалізації в 4 стінах, я дещо нарешті зрозуміла. Про себе.
Я зрозуміла, що я ніколи більше не сяду на фітбол. Я зрозуміла, що більше ніколи я не буду інтенсивно вкладати дитину спати понад 15 хвилин. Я буду мити голову тоді, коли захочу. Така ось я зухвала, ух! І якщо кондиціонер я буду змивати вже під плач — ну то під плач, від 1 хвилини дитина не розчарується в цьому світі. Я більше не буду відмовлятися від спілкування з друзями (поберегти дитину? не нести її на день народження в 3 тижні? ні, не чула), від відвідин кафе, від зустрічі з подружкою в барі, від поїздок в метро та на таксі, від виступів і робочої конференції, врешті решт: дитина в слінгу/візочку ще нікому не заважала. Присягаюся пустунцем.
Можливо, якби ці істини відкрилися мені відразу по народженні першої дитини, у мене було б уже 10 дітей. Так що добре, що не відкрилися.
Найскладніший перехід
Найскладніший перехід — це з нуля дітей до одного. А все решта — до двох, трьох, вісьмох — вже халява. Так вважає мій чоловік. Ось він, мабуть, і буде народжувати нашу третю дитину. І восьму відразу теж.
Насправді звичайно, з кожною наступною є свої секрети (ну, наприклад, з трьома вже в седан НЕ влізти всією сім’єю, з п’ятьма — в ліфт, а з вісьмома — до мами на коліна, навіть якщо за кожну вагітність продовжувати набирати по двадцять кілограмів), але глобальний перехід дійсно один: зі світу відповідальності тільки за себе в захопливий світ підгузок і музичних горщиків.
Тож при народженні другої дитини (третьої, десятої) точно не буде такої масштабної перебудови життя, як при народженні першої. А це був, напевно, найбільший мій страх, навіть страшніше повернення найгіршого кошмару
І — важливо: інші родичі вже теж оговталися від шоку після набуття нових статусів. Тато, бабуся, дідусь… А хтось вже і прабабуся не перший рік. Як мені сказала моя бабуся (вона ж прабабуся моїх дітей): «Ось прокидаєшся вранці, а твоя дитина — бабуся. До цієї думки треба ще не раз повертатися».
Окситоцинові мімімі
Минулого разу в мене був екстрений кесарів розтин під загальною анестезією, і чомусь окситоцин до мого мозку не добрався. Перші два місяці мені було ну дуже погано фізично (та й психологічно) – настільки, що я зрозуміти не могла, чому всі милуються своїм (а тим більше чужим!) малюкам. Що в них такого особливого? Просто маленькі крикливі монстри, які прийшли в цей світ, щоб ознаменувати закінчення твого життя. Ну, тої його частини, в якій ти активно жила та розвивалася. І тепер у тебе увесь день роздроблений на шматочки по 2-3 години все циклічно: погодувала, переодягнула, поклала, погодувала, переодягнула, повила на місяць…
А з другою дитиною кесарів був уже плановим і в реанімації я на власні очі побачила, як мені колють окситоцин. Ну і, мабуть, він мене досі не відпускає (молодшому 4 місяці). Він же та-а-а-а-ак посміхається! І та-а-а-а-ак пахне! А потім сяде, піде, почнеться якась жахлива криза, одружиться… І все! Ну якщо він хоче у якийсь час поїсти — що мені, важко?
І якщо поки зробити його щасливим так просто, то чому б не зробити? Особливо якщо цього разу він не вимагає віддавати натомість своє власне життя, гаманець, молодість, щастя, здоров’я… Навіть вимагати щось, якщо все забрав першопроходець, ха-ха.
А у вас є діти? Яку найціннішу пораду ви б дали всім батькам, виходячи зі свого досвіду?
