Для батьків притаманно бажати своїй дитині найкращого, оберігати її і захищати від негараздів. Але іноді, самі того не усвідомлюючи, ми перегинаємо палицю та замість турботи вселяємо страхи й плекаємо комплекси. Дослідження свідчать, що гіперопіка може негативно відбитися на здатності маленької людини справлятися з ростом. І доказом цього служать не тільки результати експериментів, але й приклади з життя.
Душевний текст користувача Pikabu Марії нагадав нам про те, що у негативних проявів турботи бувають серйозні наслідки. Тутка сподівається, що описані життєві сценарії оминуть вашу сім’ю.
«Мамо, поглянь — єнотик!» – «Відійди від єнота! Не чіпай його! Ти його боїшся! Ти забув, що ти його боїшся?»
«Мамо, я сам коло одягнув!» – кричить хлопчик, якому на вигляд не менше 10 років. «Розумник мій, сам, без матусі», – розчулюється мама по дорозі на пляж.
«Віталику, олію сам не вибирай! Ти як 5-річний, тебе і в магазин не відправиш. Коли ти вже женишся?» – каже мама синові, якому давно за 30.
«Мені потрібен номер на двох, я з дитиною. Скільки дитині років? 24». У пансіонат заселяються відпочивальники.
Гіперопіка — страшне явище.
Читайте також: Якщо хворіє дитина, лікувати треба маму і тата
Катя
У нас була сусідка, а в неї дочка, Катруся, трохи старша за мене. «Чому ти не хочеш дружити з Катею? – питала мене мама. – Добра, гарна, вихована дівчинка».
Вона і справді була такою. Але владна мати повністю придушила її з самого дитинства.
Я не хотіла дружити з Катею, тому що її ніби й не було. Вона відкривала рота, і я чула фрази її матері, слово в слово. Дівчинка розмовляла мовою дорослої жінки. Катя прекрасно шила, рано почала працювати на замовлення. Клієнтки виглядали як з картинки, а сама швачка ходила в старомодних нарядах, в жабо і рюшах: мама краще знала, що підходить молодій дівчині.
Звісно, ніяких прогулянок у дворі, спілкування з однолітками поза школою. Але вона була дуже симпатичною. З нею познайомився хлопець, студент з іншого міста, покохав, мав найсерйозніші наміри. У сім’ї були кошти, щоб відправити Катю до нього, здібностями вона теж не була обділена, закінчила школу з медаллю, але «А якщо у подолі принесе?».
Хлопець писав листи, ще ті, паперові, приїжджав на канікули. Катя дуже його любила. Мати строго контролювала їх: всі листи читала, могла не схвалити, і треба було переписувати, під час телефонних розмов слухала паралельним телефоном (це друга половина 90-х). Хлопець закінчив військове училище, і почалася служба. Відпустили на тиждень — примчав женитися. Сусідка не дала: «Як це так: за тиждень одружитися? У мене ні підковдр немає, ні каструль!» Катя не пішла проти волі матері. Хлопець не вмовив, не переконав, поїхав. Тепер вже назавжди.
Потім вона все-таки вийшла заміж. Я вже жила в іншому місті й не знаю, як їй це вдалося. Моїй мамі подобалася Катя. Вона говорила, що новий наречений зовсім нікудишній, м’яко намагалася її відмовити, але почула: «Тітко Іро, я б уже за дідька пішла, аби з дому піти!» Відразу після весілля він сказав, що любить іншу жінку, але вона на 10 років старша і з дитиною, батьки задовбали, щоб одружився з «нормальною» дівчинкою та забезпечив їх рідними онуками.
Дуже скоро Катя тяжко захворіла — онкологія. Чоловікові було плювати, свекри сказали: «Нам онуки потрібні, а ти інвалідка». А мама… Мама не пустила її назад додому: «Вийшла заміж — ось і живи». Моїй мамі сказала, що після того, як вони з вітчимом Каті залишилися удвох, у них почався просто медовий місяць і нікого їм більше не треба. Через 2,5 роки боротьби, мук, після 2 операцій та хіміотерапії Катя померла. Їй було 25 років. Так і залишилася в моїй пам’яті дівчинка, якої начебто і не було, яка якщо і залишила щось своє, то лише в безлічі альбомів з малюнками різного одягу.
Ліза
– Ви мене не впізнаєте?
Переді мною неймовірно гарненька великоока дівчина, просто красуня. Вдивляюся:
– Ліза?
– Ага, це я!
Моя ученице, це ти? Де той вгодований колобок з очима-щілинками, що з задишкою піднімався на 3-й поверх, прів на фізкультурі й плакав, бо ніхто з хлопчиків не хотів йти з нею парою на якомусь заході?
– Мене ніхто не впізнає. У 17 років від батьків переїхала, на правильне харчування перейшла, в спортзал записалася. Плакала від болю, від салату теж плакала, — сміється Ліза. – Але це було приємніше, ніж плакати від фрази: «Бегемотику, з’їж і запий компотиком!» Адже мене з дитинства годували мало не цілодобово, вже не знаю навіщо.
Святик
Екскурсія до водоспадів. Йдемо по лісі, вгору. Мама і бабуся метушаться навколо насупленого 4-річного хлопчини. Він не хоче на ручки, він наполегливо йде сам.
– Вольовий у вас хлопець, — зауважую я.
– Ой, ви не уявляєте! Сьогодні на пляж збиралися, то він взяв пакет, зробив 2 дірки для ніг, одягнув замість шортів та так йшов всю дорогу! Ми кажемо: «Святику, з тебе всі сміються!» А він: «А мені все одно».
Не у всіх вистачає сил чинити опір вже з раннього дитинства. Працюю в санаторії та спостерігаю, як після обіду частина дітей розбігається по номерах і по процедурах, а частина йде строго поруч зі своїми дорослими, ні кроку в бік. Виходжу і бачу перших друзів у дворі: теніс, спортмайданчик, гойдалки, та просто спілкування. І тих, других, що стоять на балконах, у вікнах…
Гіперопіка — це дуже страшно. Між нею і любов’ю до дитини немає нічого спільного.
Які приклади негативного впливу надмірної опіки зустрічалися вам в житті?
