У мирні часи Маріуполь називали «вітриною відбудованого українського Донбасу». Зараз увесь світ почав впізнавати місто за страшними світлинами пологового будинку та Драматичного театру, завали під яким і досі не можуть розібрати. За попередньою інформацією від мера Вадима Бойченка, за час облоги у Маріуполі загинуло майже 5 тисяч людей, з них більше 200 дітей.
Люди не можуть вибратися з міста гуманітарними коридорами, але деякі вибираються на свій страх та ризик. Розповідаємо історію Алевтини Швецової, якій вдалося вийти з блокадного міста після трьох тижнів справжнього пекла.
Маріуполь – це було не просто моє місто, це була моя ідентичність. У мені тече маріупольська кров: я із заводської династії, маю металургійну освіту. Але шість років тому потрапила на телебачення, де вела ранково-розважальну програму: розповідала про «суперлюдей» Маріуполя, його туристичні місця та місця сили. Також досліджувала місто разом зі своїм восьмирічним сином – ми знали там чи не кожну будівлю та її історію.
«Я не повірила, що почалася війна»
24 лютого був День народження у мого молодшого брата, йому 12 років. Ми планували усією родиною піти в ТРЦ з фудкортами та дитячим майданчиком, замовити піцу… Вранці мені подзвонив мій чоловік, який повертався з нічної зміни на заводі та сказав, що почалася війна.
Спочатку я йому не повірила, але потім відкрила Telegram та побачила там перелік місць, де вже відбулися обстріли. Ми з чоловіком відразу ж пішли до волонтерського центру та запитали, чи можемо бути там корисними.
Врешті чоловік залишився там, а ми із сином поїхали до моїх батьків, на західну околицю міста (ми жили в центрі та вирішили, що там буде безпечніше). Я встигла взяти з собою один наплічник: там були документи, зубна паста, дезодорант. Ми були впевнені, що це ненадовго, на 4-5 днів. Але одяг, в якому я була тоді, мені вдалося поміняти лише 21 березня.
«Було настільки холодно, що від холоду померла улюблена папужка Чіча»
Ми знаходилися на третьому поверсі дев’ятиповерхівки у 23-му мікрорайоні. Незважаючи на те, що підвал нашого будинку був у переліку сховищ, він не був пристосований для укриття. Це був підвал на рівні з землею, де проходять труби водопостачання, до того ж, він був зачинений, і ніхто не збирався його відчиняти. Тому ми зробили собі імпровізоване ліжко з ковдр та спали в коридорі.
З 2 березня почалися потужні обстріли: з боку Нікольського їхала важка техніка, яка стріляла по житловим кварталам. Почали горіти будинки та гаражні кооперативи неподалік від нас, наш дім здригався.
З часом вимкнули всі комунікації, навіть газ. Кожна родина сама розпалювала багаття у дворі та готувала там їжу. Від холоду померла улюблена папужка Чіча, яка була розрадою для діточок. Було дуже страшно, що діти захворіють, а ліків та лікаря немає. Але ми були настільки в екстримальному стані та під адреналіном, що ліки нам не були потрібні – нежить почався вже пізніше.
Мій чоловік вирішив перевірити, яка ситуація у центрі міста, де знаходиться наша квартира. Для цього він сім кілометрів пройшов пішки під обстрілами. Коли чоловік повернувся, то розповів, що у нашому під’їзді люди влаштували справжню комуну та готують їжу на багатті.
Ми вирішили пішки піти туди всі разом – після того, як 8 березня у будинку моїх батьків повипадали вікна. Треба було не виходити на відкриту місцевість та йти вздовж будинків, аби мати, де сховатися у разі обстрілу. Коли ми вийшли з будинку, я вперше побачила мертве тіло. А у сусідньому під’їзді лежала поранена дівчина, яка благала відвезти її до лікарні. Ми не мали автівки, але по дорозі зустріли два автомобілі та попросили цю дівчину забрати. Досі не знаємо, чи вона жива.
«Від дітей пахло специфічним пилом. Тепер це запах небезпеки»
У нашому під’їзді усе одно було веселіше, наскільки це можливо, адже всі гуртувались разом. Друзі принесли баночку меду та малинового варення, яке ми їли протягом всієї блокади. Ми не голодували, але економили продукти. Найпростіше було просто залити вівсянку водою. А ще ми готували похльобку з води, картопельок та каші. Харчування було одноманітним, але було багато чаю, кава закінчувалася. Ми планували забрати запаси їжі з 23-го мікрорайону, коли обстріли вщухнуть, але вони ніяк не стихали.
Під обстрілами міськводоканал привозив нам воду, ми набирали її в баклажки і також економили: наприклад, воду, якою мили посуд, використовували потім для туалету.
Наша квартира знаходилася неподалік від Драматичного театру, його будівлю видно з нашого вікна. Люди збиралися там кожного дня о 9 годині – це було методом комунікації, аби дізнатися, що відбувається поза межами їхнього укриття. Біля театру стояли автобуси з надписом «діти», вони були готові в будь-яку мить вирушити з міста. Але зелених коридорів не було, деякі виїжджали на свій страх та ризик. Без зв’язку ми не могли дізнатися, чи безпечно вони доїхали та яким маршрутом.
Зазвичай я вимикала телефон: вмикала лише тоді, коли хотіла зробити особливо цінні для себе кадри. Кожне фото могло стати останнім. А ще я чомусь згадувала останні дописи на своїй сторінці в соцмережах і думала, чи буде гідним той чи інший допис, якщо зі мною щось станеться.
Бомбосховище біля нашого під’їзду було повністю зайняте, там укривалися не лише мешканці будинку. Наша квартира знаходилася прямо під дахом, тож голова ОСББ запропонувала нам розміститися у підвалі магазину Prostor, де було кілька кімнат.
Нашим домом стала кімната площею 12 квадратних метрів. Діти спали на металевих полицях, дорослі здебільшого сиділи на «матах» – це були прямокутні паки зі скловатою, загорнуті в поліетиленову плівку, які залишилися тут після незавершеного ремонту. Специфічним пилом пахло навіть волосся мого сина, в яке я так люблю зариватися носом. Цей запах став для мене запахом небезпеки.
У цьому підвалі був лише один вихід: його могло просто засипати. Коли одного разу в магазині знесло перекриття, я подумала, що підвал може перетворитися на братську могилу.
«Ти не боїшся смерті. Ти сприймаєш її як даність, як один із можливих сценаріїв»
Я дуже сильно боялася за свого сина та за молодшого брата. Намагалася не відходити далеко від дому, бо знала: якщо зі мною щось станеться і мене підуть шукати, це може спричинити нові смерті.
Коли хтось приходив до укриття та ділився новинами – розповідав про трупи, які лежать на вулиці, про обстріли та снаряди, які потрапляють у те чи інше місце – ми сприймали це як статистику. Жахливі новини, які струшують увесь світ. Ми звикли. Ми були емоційно виснажені та готові до смерті в будь-яку мить. Ти не боїшся смерті. Це як даність, як один із можливих сценаріїв.
У блокаді дуже зрозумілий алгоритм дій: немає часу на емоції, рефлексії та роздуми – ти просто знаєш, що тобі робити в наступну хвилину. Ти знаєш, що може статися, але намагаєшся про це не думати.
Так, моя бабуся, яка й досі залишається у блокадному Маріуполі, не дивувалася жахіттям війни. Без світла та без зв’язку, вона казала: «Усе добре, у мене є дрова, якась їжа». А добрий друг нашої родини, онкохірург із початком активної фази війни постійно зашивав поранених цивільних. Він ночував у лікарні та не повертався у свій будинок.
Коли в тебе є якась фізична справа, це по-справжньому рятує. Усі чоловіки та жінки намагалися бути корисними: рубати дрова, носити воду. Бувало, чоловіки казали, що дівчині непотрібно тягати важкі відра, але для мене не було чоловічої або жіночої роботи. У війни немає гендеру.
«Ви знаєте, що обстріляли пологовий будинок?»
Коли все тільки починалося, обстріли могли бути 10 разів на день. Але потім вони вже не припинялися. 9 березня ми дізналися, що таке авіабомба. Напередодні мій чоловік пішов допомагати у шпиталь. Пологовий будинок знаходився неподалік.
Від падіння бомби наш будинок дуже сильно струснуло, ми побігли у сховище. Але я постійно хотіла піднятися вгору, думала про чоловіка. Кожна хвилина здавалася вічністю.
Хвилин через сорок він прийшов. У нього були шалені очі: «Ви знаєте, що пологовий будинок обстріляли?» Я кинулася обіймати чоловіка і не могла перестати плакати. Це стало першою точкою неповернення. Я зрозуміла, що російські окупанти не зупиняться ні перед чим.
Ми почали розрізняти, коли наближаються літаки. Вони летіли з російського Єйська. Наростаючий гул…І чекаєш, доки літак «покладе». Покласти він повинен двічі, дві бомби. Де б це не ставалося, це завжди був якийсь рандом. Але завжди по мирних мешканцях і завжди десь поруч.
Через кілька днів прилетіла ще одна бомба, неподалік від нашого будинку. Пізніше ми вибігли, щоб подивитися на воронку: вона була 4 метри в глибину та 7-8 метрів завширшки. Двох металевих кіосків, які стояли на цьому місці, просто не було, довколишні будинки посічені. Центральне перехрестя (на проспекті Миру та проспекті Металургів) я теж спочатку не впізнала. Усе перехрестя засипала земля: вона перелетіла через п’ятиповерхівку, лежала на автівках та на балконах. Стало ясно: якщо така бомба впаде на житловий будинок – то смерть.
«Це був наш сусід, тіло якого було ще теплим»
16 березня ми, як завжди, готували багаття. Я піднялася на 4 поверх, щоб взяти посуд. І раптом дім струснуло із небаченою досі силою. Дивний звук – це потріскалася стеля. Здавалося, у повітрі не пил, а туман, крізь який нічого не видно.
Мешканці під’їзду почали вибігати на перший поверх. У натовпі кричали: «Там людей придавило!» Мій чоловік відразу кинувся допомагати у розборі завалів. Я відвела маму та дітей в укриття та пішла йому допомагати.
Одному хлопцю, Вадиму, придавило ноги. Його віднесли в укриття, щоб надати першу допомогу. Нашу сусідку знесло ударною хвилею: у неї була перебити грудна клітка, вона «дихала» кров’ю. Її чоловік у відчаї кричав: «Галя, Галя!» та просив викликати «швидку» або лікаря. Потім сусідку віднесли до квартири, там вона померла за 15 хвилин.
А ще придавило нашого сусіда Ваню. Це веселий, усміхнений хлопець, душа компанії, душа двору. Я копала руками біля його голови. Один із чоловіків кричав мені, щоб я перестала, бо Ваня вже мертвий, а інший казав, що треба продовжувати, бо Ваня ще теплий і у нього з рота йде пара. Коли ми врешті відкопали сусіда, я побачила, що від його тіла залишилася лише оболонка. Це була шкіра, у якій бовталися всі внутрішні органи і здавалося, не було жодної цілої кістки. Це був наш сусід, тіло якого було ще теплим.
У той момент у дворі ще знаходився мій батько, який варив для нас суп. Я почала кричати «Папа, папа!» та вибігла на подвір’я, де продовжувалися обстріли. Автівки, паркан, будівельні матеріали накрило горою землі, людей на вулиці майже не було. На щастя, тато обізвався із під’їзду неподалік. Я була щаслива, що вся моя родина жива і водночас я відчувала жах. Я розуміла, що нас не врятує навіть укриття – всередину впала величезна цеглина та засипала один із входів. Тоді я вирішила, що треба будь-яким чином покинути Маріуполь.
«Я вийшла з Маріуполя пішки, але на наступний день повернулася»
Так як у нас нема власної автівки, ми вирішили виходити пішки. Це рішення ухвалили за три хвилини. Але моя мама не могла піти з нами – вона пересувається за допомогою палиці. Її підтримали тато та мій 12-тирічний брат. Вони обіцяли евакуюватися, як тільки буде така можливість.
Я не хотіла йти без них, але мій син казав мені: «Мамо, йдем, у них все буде добре, вони евакуюються». І ми пішли – разом із чоловіком та його родиною. Дорогою я плакала увесь час, не могла повірити, що моя родина залишилася там.
Ми вирішили йти в курортне селище Мілекіне, це приблизно 20 кілометрів. Дорогою нас застала комендатська година, але ніч на узбережжі проводити не хотілося: біля моря було холодно і нас просто могли пристрелити. Тому ми почали стукати в приватні будинки, щоб нас пустили переночувати. Нас прихистила одна жінка. Вона порадила йти до Портовського, де має бути початок гуманітарних коридорів, і вранці наступного дня ми знову вирушили в дорогу.
Ми пройшли ще 10 кілометрів уздовж моря та піднялися на трасу. Там простягалася верениця з автівок на півтори кілометри, але було незрозуміло, вони стоять у черзі до українського чи до російського блокпоста. Коли ми підійшли ближче, то побачили на танку літеру Z. Стало не по собі, тим паче, у мене у наплічнику був український прапор та інша символіка. Але на щастя, на блокпості переважно обшукували машини, тож нас, піших, просто не помітили.
У Портовському я зустріла знайомого, Дениса, і відразу в нього запитала, чи знає він когось, хто вивозить з Маріуполя. Виявилось, що сьогодні він поїде туди сам, щоб взяти речі, і я попросила взяти мене з собою.
Дороги були частково зруйновані, тож ми не могли під’їхати до мого будинку, а зупинилися неподалік. Навколо не було жодної людини, і від цього ставало ще більш страшно. Я побігла до укриття, де ховались мої родичі, та вже була морально готова побачити їхні тіла. Коли я відкрила двері підвалу, то побачила перелякані очі мами та брата, тато теж був поряд. «Швидко-швидко, біжимо!»– вигукнула я, але як тільки ми схопили сумки, почався обстріл.
Перший прильот з літака 10 березня біля нашого будинку. Воронка. Землю розкидало в радіусі 50 метрів
Ми присіли та почали рахувати. Одна касета – це 10-12 залпів. Коли касету вистріляли, ми побігли до авто. Були вже зовсім близько, як обстріл поновився, лише встигли заскочити у під’їзд. За 30 метрів від нас розірвався снаряд.
Після обстрілу Денис вийшов із сусіднього під’їзду. Я дуже переживала за нього, коли побачила, що в автівці нема водія. Я б собі не пробачила, якби з ним щось сталося – це була б моя провина на все життя.
Нарешті ми сіли в автівку: там було винесене заднє скло, а на передньому з’явилася величезна тріщина. На дорозі валялися дроти та гілки від дерев. Попри все, ми виїхали. Завдяки добрим людям потім вдалося дістатися й далі, до Запоріжжя.
«Я думала, що коли ми поїдемо, то все це зупиниться, ніби за помахом чарівної палички»
Після трьох тижнів життя у блокадному Маріуполі ми з родиною перебуваємо у відносній безпеці недалеко від Запоріжжя. Але я не відчуваю повноцінної радості. Мені здається, що потрібно буде зриватися і знову кудись тікати. Я не маю намірів їхати за кордон, а хочу якомога скоріше повернутися у вільне українське місто. Мій зв’язок із рідним містом ніколи не обірветься.
За ті півтора дні, що я прожила без своїх рідних, я зрозуміла, що така безпека мені не потрібна. Щоб кожної хвилини давати собі внутрішні ляпаси? Я не зможу жити, якщо не буду знати, що мої рідні також у безпеці. Якщо мені телефонує хтось із маріупольців, яким вдалося виїхати, ми не розмовляємо про війну – всі й так знають, що відбувається.
Зараз у мене є зв’язок, і я знаю, у якому підвалі потрібні, ліки, у якому – дитяче харчування, а звідки немає вістей. Я хочу допомогти, але як це зробити – не знаю. Це соромно, ніяково, боляче. Я не можу перестати думати про тих, хто залишився. Про тіла на вулицях, які їдять собаки або про ті, що скинуті на купу в морзі та їх неможливо ідентифікувати. Я боюсь, що люди ніколи не знайдуть своїх близьких.
Я думала, що коли ми поїдемо, то все це зупиниться, ніби за помахом чарівної палички. Я досі не хочу вірити в це. Це якась помилка. Із превеликим жалем та болем я дивлюся новини з Маріуполя та не хочу побачити в них знайомі обличчя. Я дивлюся також ворожі новини…І мені дуже болить від того, як росія перекручує цю правду.
Я бачила, що коїлося в Маріуполі останні 8 років, і особливо – останній місяць. Я не знаю, якими словами звернутися до світу, але я хочу підкреслити, що саме росія вбиває мирних мешканців нашого міста. Людей, які перебувають у цьому пеклі, російська пропаганда намагається переконати, що це українці винні в руйнації міста. Нас не треба було ні від чого визволяти, ми були щасливі! Вони вирішили зламати нескорених. Зараз це принципове питання, але якою ціною…
Я завжди ридала від пісні Dakh Daughters «Ганнуся». Тепер я буду ридати від неї ще більше, бо я зрозуміла, що таке війна.
