Всім привіт. Я – будинок. Сьогодні мене вбили.
Мене будували декілька років. Я бачив сильні руки людей, котрі викладали цеглу. Я чув, як витікають сльози, коли не вистачало грошей на цемент.
Я радів, коли на моїй підлозі валялись діти. Коли на кухні розливався чай. Мене дбайливо застеляли широкими килимами, щоб я не замерзав. По мені бігали коти та хом’ячки. На мені боролись та грали в Діксіт.
Я обожнював запах смаженої картоплі, якою пригощали гостей. Це означало, що все добре. Любив слухати брязкіт ложок та свист чайника.
Мої господарі – сім’я з 4 людей. Чоловік Сергій працював майстром на заводі. Він настроював станки для виготовлення геотекстилю. Вдома Сергій обожнював пити чай з лимоном. Гучно розкалачував його та сьорбав, дратуючи усіх навколо. Вболівав за Динамо. Важко переживав за станом команди в останній час. Мріяв про навколосвітню подорож на велосипеді. Ненавидів ранки. Мав татуювання на грудях – кольорову ластівку.
Його дружина – Надія, працювала викладачкою зарубіжної літератури. Її улюблений твір – Собор Паризької Богоматері. Вона носила коротку зачіску, мала чорне, як маслина, сухе волосся. В ямки її щік міг впасти кожен, тільки б вона цього захотіла. Від неї пахнуло корицею, апельсинами та молоком. Надія обожнювала їсти яєшню та абрикосове варення. Слухала Радіохед. Засинала лише повністю роздягненою. Її вуста мали смак кави.
Діти – Ігор та Лєра. Ігорю було 6, Лєрі 11.
Ігор не вимовляв “р” та “ш”. Любив збирати всі іграшки, які є вдома та влаштовувати війну між ними. Гра затягувалась, батьки кликали їсти. Тож переможців у цій війні не було. Наступного разу все починалось спочатку. Ігорю на День Народження подарували хом’ячка. Назвав його – Хома. Хома обожнював моркву, капусту, буряк та забігати у шпарину між шафою та стіною.
Лєра мала божевільно великі очі, космічну посмішку та широкі синці під очима, як в Джека Горобця. Найбільш за все на світі вона любила кидати скибки хліба, щоб ті розмокали в тарілці з гарячим супом, а тоді смакувати ними. Також – розділяти пельмені та м’ясо, ковбасу з салату олів’є, лущити зернята на гірку, а тоді їх з’їдати. Влітку вона лягала на теплу землю і годинами дивилась на сонце та хмари. Вона була впевнена, що хмари то борода Бога борода а сонце Його слово.
В моїх кімнатах кохались, сварились, сміялись та плакали. Говорили про президентів та революції. Пили Живчик та розсипали Люкс по підлозі. Прокидались в неділю зранку, сповнені надій на Лото Забаву. По мені стрибали, коли Україна перемогла Швейцарію. Я плакав разом з господарями, коли з телевізора лунала Пливе кача. На моїх килимах розкладали аптечку, складаючи їх для відправлення на Схід.
На моїх стінах змінювались шпалери, додавались дипломи. На моїй дверній проймі лишались мітки, нанесені олівцем: метр двадцять, метр двадцять п’ять…
Мене наповнювали спогади та історії. Вони лишались в мені та жили, наче риба у річці. Розмножувались та клювали
Два тижні тому я прокинувся о п’ятій ранку. Мене збудив гучний вибух. Це ворожі ракети шматували небо моєї країни, наче м’ясник тушку. Я тоді чув крик, плач. Я відчував біль та сум. Я просто будинок, ми звичайна сім’я. Ракети сліпі, їм все одно, як дементорам.
Всі, окрім Сергія поїхали до близьких у Червінці. Сергій – у військкомат.
Я чекав на них, наче пес. Бо я не звичайний будинок, я – дім.
Сьогодні мене вбили. Ворожа міна прилетіла з самого ранку прямісінько в кухню. Мої цегляні руки та ноги розлетілись по всьому подвір’ї. Запах життя змінився на запах горілого. Мене кровоточило бетоном. І тут нікуди накладати турнікер.
Я – будинок. Мене сьогодні вбили. Живою лишилась закривавлена пам’ять. Її рани зшиваються міцними швами кулеметних черг, чергуваннями в холодні ночі, маскувальними сітками, молитвами, блокпостами, їжаками на трасах.
Я – будинок. Мене сьогодні вбили. Не забувайте про це ніколи.
Кривцов Максим
