Зазвичай українцям, які імміґрують до США, не дуже важко адаптуватися. Працьовиті та спостережливі, ми знаходимо і роботу, і друзів. Вміємо організовуватися у великі та активні діаспорні громади.
Але дуже часто привезені з собою «ментальні таргани» – звички у роботі та спілкуванні, які здаються нормальними в Україні – перекреслюють наші досягнення та обмежують перспективи.
Особливості, про які мова піде далі, не є звичками, притаманними українцям споконвіку, радше – спадком радянських часів. Не є вони й виключно українськими: не менше, а часто навіть більше, за моїми спостереженнями, вони притаманні росіянам і мешканцям інших пострадянських країн та країн Східної Європи. Але для зручності я буду вести мову про українців.
Зазначу також, що не всі звички є виключно негативними. Деякі, на мою думку, було б непогано в малій дозі прищепити американцям. Ну і, звичайно, не всі вони притаманні кожній людині в однаковій мірі. Як кажуть коментатори у Facebook, «у всіх все по-різному».
(Усе описане нижче – мої особисті висновки на базі власного досвіду 12 років навчання та проживання в США та досвіду друзів і знайомих. Коли я вживаю «американці» чи «в США», я маю на увазі мейнстрім. Припускаю, що в громаді амішів, у бандах з Сальвадору та навіть на Брайтон-Біч очікування дещо інші. Прохання мій опис так і сприймати.)
Невміння планувати та дотримуватися планів
У США не обов’язково бути великим керівником, аби мати календар зустрічей та подій. Розписані до хвилини розклади деяких 9-річних дітей, завантажених школою та спортивними заняттями, можливо, і перебір, але те, що дорослі після пропозиції зустрітися виймають свої календарі та шукають час, який всіх влаштує, я вважаю прекрасним явищем.
Хоча деякі «ментальні таргани» все ще продовжують жити та розмножуватися у моєму власному мозку, у цьому плані я, напевно, народилася американізованою. Шкільний щоденник трансформувався у записник майже негайно по закінченню школи, що допомагало мені вчитися на стаціонарі та працювати на повну ставку в газеті. Щоправда, дещо заважало в романтичному житті: не один залицяльник зник, коли на пропозицію побачення я зазирала в цей записник і відповідала: «Добре, наступного вівторка після сьомої, або в четвер, 8 квітня, зранку».
Читайте також: 10 корисних звичок, завдяки яким жителі Скандинавії залишаються здоровими і привабливими
Усіх, хто їде в США, я попереджаю: аналога слову «зідзвонимося» в англійській мові не існує. Що це взагалі означає? Ти мені, я тобі, чи ніхто нічого робити не буде? І якщо в особистих стосунках це ще можна зрозуміти як м’яку форму відмови, то що це означає в ділових? І головне ж, телефонують і запитують: «А що ти зараз робиш?»
Причому у США нормально планувати на місяць, два, а то і пів року наперед. Весілля взагалі часто планується за рік.
Я пам’ятаю, як в Україні в 2007 році мене за місяць попросили організувати зустрічі данських чиновників з українськими. Це послужило ґрунтом для жартів у нашому офісі: хто з наших урядовців знає, що він тоді, у далекому майбутньому, буде робити?! Зараз навіть дивуюсь, що вони так пізно звернулися.
Оскільки люди серйозно ставляться до планування, то вони цих планів, якщо немає дуже поважних причин, дотримуються. В останні два роки в Україні до моїх обов’язків входили зустрічі з депутатами та іншими високопосадовцями. Зустрічі планувалися, переважно, день на день і часто, з такою ж легкістю і в останню мить скасовувалися. Здавалося, що свій час ці люди сприймали як продукт, який бере участь у постійному тендері, – хто подасть крутішу заявку? Згодом я почала діяти як American Airlines – домовлялася про більшу кількість переговорів, ніж фізично могла осилити.
Надмірна прямолінійність, критичність та брак делікатності
Кожен, хто коли-небудь розміщував «крик душі» у Facebook, щоб отримати у коментарях «Спочатку навчися коми розставляти», з цією душевною рисою українського народу знайомий. Відкрию великий секрет: зовсім не обов’язково виправляти усі помилки та вказувати на усі недоліки, які ви помічаєте.
І над цим я сама важко працюю. Зовсім нещодавно один американський журналіст підвозив мене додому та розповідав про свою роботу за кордоном. «Ташкент – цікаве місто. Але там майже одні росіяни живуть, узбеки – переважно в селах та маленьких містах». «Неправда, – вирвалося з мене проти моєї волі. – Думаю, що там росіян не більше 20%». Після чого дістала смартфон і знайшла інформацію на підтвердження своїх слів. «Ну і для чого я це зробила? – сварила я сама себе, виходячи з автівки. – Жоден узбек не оцінить, а мої взаємини з ним можуть і зіпсуватися».
Моя подруга, одружена з американцем, розповідає, як, ідучи в гості, він її попереджає: «Кохана, у них новий ремонт і тобі все сподобалося».
«Критика – це неповага до смаку та судження іншої людини», – повчала мене американська подруга ще на першому році проживання в США. Ми пішли в крамницю, вона приміряла сукню і запитала моєї думки. «Мерієль, у жодному разі її не купуй. Виглядає, ніби вона зроблена з паперу», – чесно відповіла я. «З іншого боку, – продовжувала Мерієль осмислювати наші культурні відмінності, – якщо ти скажеш, що мені щось пасує, то я точно буду знати, що так воно і є».
Подібного висновку дійшов автор бестселера «Делікатне мистецтво не хвилюватися» Марк Менсон. Він був вражений, коли дівчина на побаченні в Санкт-Петербурзі чітко йому розповіла, в чому він не має рації, та вирішив, що так і треба жити. Я думаю, що він і тут не має рації: пострадянська прямота йде не від невміння брехати, а від відсутності звички дбати про те, як ваші слова будуть сприйняті іншою людиною. «На ображених воду возять», – цитували міфічну практику доставки води в нас у школі.
Принаймні, у всіх наведених вище випадках інша думка хоч і доносилася в чоло, але без агресії. А з журналістом ми навіть змогли погодитися, що обидвоє маємо рацію: він був у Ташкенті 25 років тому, коли етнічний склад міста був іншим.
Водночас, на жаль, багатьом людям з країн колишнього Радянського Союзу притаманна агресивна реакція на будь-яку думку, яка не збігається з їхньою власною. Особливо це помітно в соціальних мережах. І якщо йдеться про російську агресію за кордоном, це зрозуміти можна. Але чим можна пояснити потік образ під час дискусії на тему, а де і чи можна в США смачно поїсти?
Несприйняття «невагомих» скарг
Нам притаманно відкидати скарги інших, коли ми вважаємо, що вони не є достатньо вагомими, аби заслуговувати на наше співчуття. «Знайшла на що скаржитися. Наші прабабусі в полі народжували/діди на собі землю орали/а діти в школу в сусіднє село пішки ходили…» – от із цієї серії. У США так роблять люди старшого покоління, а українці, з мого досвіду, в будь-якому віці можуть ошелешити такою відповіддю.
Ще гірше, коли негативний досвід інших використовується для самоствердження та пошуку недоліків співрозмовника. «У ресторані їжа не сподобалася? А мені нормально. Це просто в тебе шлунок слабкий». «Дві години на метро добиралася? А не треба в такому селі жити. Я за 10 хвилин дістався». (Останнє – реальна розмова, у варіаціях якої я неодноразово брала участь.)
Ще коли я жила на Україні, мене попросили опікуватися чотирма волонтерами Корпусу миру – показати їм місто, допомогти закупити шампуні, зубні щітки тощо. Ми прийшли в якусь забігайлівку та одному з хлопців принесли чай з лимоном, а він хотів без лимону. Офіціантка виправляти помилку не поспішала, і Браян перебував на межі гострого культурного шоку. Я чомусь стала на сторону закладу:
— У тебе алергія на лимон? – запитала я Браяна.
— Ні.
— Ну то пий.
Таку стереотипну українку, яка закочує очі на «смішні» скарги інших, описала комедіантка Марія Шехата в NewYorkTimes. «Мені дали список терапевтів і тільки одна, українська жінка, була доступна. Хоча вона мені сподобалася, але вона не сильно співчувала мені. Коли я їй сказала, що в моїй квартирі проблеми з гарячою водою, вона сказала: «Неймовірно, на що ви, американці, скаржитеся». А коли я їй сказала, що в мене проблема зі встановленням чітких кордонів з іншими людьми, вона відповіла: «І в Росії така ж проблема».
І це – палиця з двома кінцями. Моя сестра, стоматолог, яка теж живе у США, розповідає, що найскладніше в її роботі мати справу з батьками дітей, які у відповідь на будь-яку демонстрацію дискомфорту з боку своїх нащадків, замість того, аби сказати «Терпи, козаче, отаманом станеш», починають співчувати, жаліти, викликаючи в них справжню істерику.
Оскільки в цьому плані я мама нереформована, а мій чоловік – колишній військовий, то у нас росте справжній козак. Якщо треба, він може пройти 7 кілометрів, прокинутись о 4-ій ранку (на літак). Якщо голодний чи хоче пити, повідомить нас про цю потребу та буде терпляче чекати на її задоволення, ніколи не скиглить та ні на що не скаржиться. (Це правда, але бачите, як я самоствердилася на недоліках інших, – так робити не треба).
Інколи знецінюються не лише проблеми, а й особистий досвід («це тобі здалося») та досягнення («це тобі пощастило»), що геть некрасиво.
Непрохані поради
Українці інколи дають поради, про які їх ніхто не просить. Мене найбільше вразив мій знайомий, який, зустрівши мене в метро, уважно роздивився моє чоло, тоді (дуже давно) з висипаннями, і запитав: «А ти прищики спиртом не пробувала виводити?»
У США (і я знову маю на увазі мейнстрім) непрохана порада сприймається як демонстрація власної переваги та втручання в особистий простір іншої людини. Навіть на інтернет-форумах, де жінки розміщують питання, щоб інші матері поділилися з ними своїм досвідом, американки обережні. «Це, звичайно, не моя справа, і у всіх свої обставини, але ось у нас вийшло так…» – випереджають вони рекомендацію про те, як привчити дитину до горщика.
І сподіваюся, що писати про те, що не можна нав’язувати свій життєвий вибір як єдино правильний (коли і з ким одружуватися, скільки і чи взагалі мати дітей, де жити і що їсти), вже не треба. Це і так зрозуміло, правда ж?
Але тут не треба плутати з рекомендаціями – якщо ви скажете американцю, що ви кудись їдете, а він там вже був, то ризикуєте нарватися на цілий список пропозицій, куди вам варто піти, в якому ресторані їсти та що робити.
Скигління та скарги
Хоча нам інколи важко висловити співчуття іншим – «Воду відключили? Та ви на Троєщині не жили!» – багато хто з нас не бачить проблеми в тому, щоб вилити всі сумні подробиці свого життя зливою на іншу людину.
Одна моя американська подруга запитала в мене поради щодо своєї інструкторки з йоги, іммігрантки з України. Та запросила її на каву, після чого за 30 хвилин розповіла усю свою біографію, в якій не було ані промінчика щастя та радості. Подруга, юрист в уряді, мала дві версії: або вона самотня та їй немає з ким поговорити, або вона шукає юридичну допомогу. «Це вона так спілкується», – дала я свою оцінку ситуації. З’ясувалося, що та жінка встигла розповісти свою історію усім відвідувачам занять, так і не попросивши про конкретну допомогу.
Водночас американські психологи радять людям не боятися ділитися своїми бідами з близькими людьми – співчуття інших допомагає зберегти психічне здоров’я, не скотитися в депресію та заощадити на психоаналітикові. Для себе я висновок зробила такий: я і сама можу поплакатися, і без осуду вислухаю скарги інших людей, але у вузькому колі родини.
Виховання – це не лише про батьків та школу. Найперше це те, що ми робимо відносно нас самих. І якщо самовиховання та самовдосконалення на Батьківщині може бути річчю корисною, то в імміґрації – життєво необхідною. Інколи приїжджі досягають цього легко та швидко, зробивши незначні зміни у власній поведінці. В інших випадках на це йдуть роки та навіть десятиліття.
Що думаєте про цікаві спостереження цієї жінки?
