Ви напевно чули такий вислів: «Одна людина, зазираючи в калюжу, бачить в ній бруд, а інша — мерехтіння зірок». Лише від самої людини залежить, як вона буде сприймати навколишній світ — через призму невдоволення та злості чи з любов’ю та радістю.
Ми в Тутка знайшли в мережі прекрасний текст, який ще раз нагадує про те, що краса завжди в очах того, хто дивиться.
Ось, буває, гості пішли, господиня зітхнула: «Слава Богу, всім всього вистачило!» — сіла, втомлена, за розгромлений стіл, з якого ще треба прибрати, і доїдає фірмовий салат прямо з салатниці, і так собі думає: «Хоч спробую який, а то все ніколи». І салат такий смачний, і господиня така щаслива. У вас так буває?
Ми з донькою зараз відпочиваємо на морі. Ходимо до нього вранці, коли всі шезлонги зайняті, і близько 8 вечора. Вечірнє море — те ж, що і вранці: ласкаве, тепле, ніжне. Але усе — наше! Вдень безліч людей, крики, верески, кукурудзяні качани під ногами й дитячі формочки по всьому березі.
– Сергію, вийди з водиииии! Вийдии, кому сказала!!!
– Наталкоооо, тут кукурудзааа! Будеш кукурудзу?
Така от какофонія звуків. А ввечері — нікого. Ну, кілька людинок в різних кутах пляжу причаїлося. Я тут вечорами почуваюся господинею. Ми ніби ходимо «доїдати море з розореного пляжу». І нам смачно і щасливо.
Читайте також: Психолог: Якщо вам чогось дуже треба, ви це можете отримати. Але за двох умов
Щовечора (ми тут лиш 3 дні) я бачу, як разом з нами приходить до моря цікава пара: дорослий красивий чоловік, років десь 37, і жінка похилого віку, у якої сильно болять ноги. Спочатку вони повільно йдуть по піску, він її підтримує під руку і за талію, а біля самої берегової лінії він розкладає шезлонг паралельно до моря, і вони разом сідають на нього. Він знімає спочатку свої шльопанці, потім сідає навпочіпки й допомагає їй зняти її ортопедичне взуття, і вони із задоволенням занурюють ноги в море. Він дуже терплячий, хоча жінка сильно його сповільнює. Напевно, мама.
Я люблю вигадувати долі незнайомцям. У перший день я була дуже щаслива (ми прилетіли з холоду на тепло, я не могла натішитися сонечку) і подумала, що ось цей хлопець — добрий син. Мама виховала його сама, і він, напевно, любить її щиро та ось такими поїздками до моря віддає «синівський обов’язок», але йому від цього приємно.
Щовечора (ми тут лиш 3 дні) я бачу, як разом з нами приходить до моря цікава пара: дорослий красивий чоловік, років десь 37, і жінка похилого віку, у якої сильно болять ноги. Спочатку вони повільно йдуть по піску, він її підтримує під руку і за талію, а біля самої берегової лінії він розкладає шезлонг паралельно до моря, і вони разом сідають на нього. Він знімає спочатку свої шльопанці, потім сідає навпочіпки й допомагає їй зняти її ортопедичне взуття, і вони із задоволенням занурюють ноги в море. Він дуже терплячий, хоча жінка сильно його сповільнює. Напевно, мама.
Я люблю вигадувати долі незнайомцям. У перший день я була дуже щаслива (ми прилетіли з холоду на тепло, я не могла натішитися сонечку) і подумала, що ось цей хлопець — добрий син. Мама виховала його сама, і він, напевно, любить її щиро та ось такими поїздками до моря віддає «синівський обов’язок», але йому від цього приємно.
– Так негарно тут ввечері? — наїжачилась Олена. — Вдень весело, а ввечері так безлюдно, ніби всі вимерли…
– А мені подобається. Навпаки, ніби все — мені. Нам. Все море в нашому розпорядженні.
– Ми ходимо сюди вечорами, тому що мої — некеровані. Можуть намочити когось із водних пістолетів… Вчора он пригощалися чужою черешнею без дозволу… Я голос зірвала кричати на них…
Я мовчу. Зазвичай я дуже контактна, але тут мені чомусь не хочеться спілкуватися. Хочеться тиші. Я відновлюю свій світ. Я вчора переживала стрес, а вранці сьогодні все страшне не підтвердилося. І хоча погані ймовірності позаду, відчуваю себе… недовірливо: справді можна зітхнути з полегшенням? Точно? Діти бігають по пляжу і верещать… Оленка розповідає, що на ринку тут працюють шахраї, все обважують і брешуть. І що знижку виторгувати неможливо — всі дуже вперті. І що все базується на тому, щоб витягувати у туристів гроші. У цей час якраз знову прийшов той хлопець з мамою, вони сіли на шезлонг, почали дивитися на море. Я посміхнулася їм. Ні, може, даремно я на них вчора… Може, просто щасливі мама і син… Радіють морю…
– Дивись, яка пара, — кивнула Олена, спостерігаючи за ними, і додала: — Напевно, чорний рієлтор бабулю обдирає…
Я з подивом поглянула на Олену і раптом чітко усвідомила, що всередині кожного з нас вбудований свій особистий калейдоскоп, крізь різноколірні скельця якого ми дивимося на життя. І бачимо зовсім різне, навіть дивлячись в один бік. Але найголовніше, що цей калейдоскоп зображає наш внутрішній стан. І чистота наших скелець співзвучна чистоті нашої душі. У когось всередині — скельця протерті та ясні, у когось — замурзані образами, мазутом злості, а у когось скло забито ненавистю на весь світ і через скельце нічого не видно, крім дощок — хрест-навхрест. І у кожного, головне, колекція таких калейдоскопів на кожен день. І вранці разом з одягом ми вибираємо собі калейдоскоп на сьогодні, через який ми цілий день дивимося на світ. І бачимо. Гарного сина. Гарну маму. Поганого сина. Нещасну маму. Або чорного рієлтора. А як усе йде насправді, один Бог знає. Або “не Бог”.
