З дитинства нас навчають, що щаслива родина — це розумні та здорові діти, успішні батьки й задоволені життям бабусі та дідусі. Причому останніх зазвичай уявляють рум’яними добрими стариганами, завжди готовими дати молоді мудру пораду. Але насправді все часто виявляється зовсім по-іншому. Щоденний догляд за немічною бабусею або дідусем, який впав в дитинство, може стати справжнім випробуванням для всіх родичів.
Ми в Тутка вже не раз натикалися в Інтернеті на обговорення такої непростої теми. Врешті з’ясувалося, що одному з наших авторів теж є що сказати на цю тему. А з бонусу до цієї статті стане зрозуміло: скільки людей, стільки й думок.
Сестра моєї бабусі прямо казала своїм дітям: «Ми вас виховували, щоб ви нас на старості доглядали». У нашій родині схожий підхід вважався не дуже правильним, і ніби ніхто за свою майбутню старість не переймався. Але це лиш на перший погляд. Насправді ні моя мати, ні тітка так і не змогли відірватися від бабусі, яка і в 40, і в 50, і в 60 років хвилювалися: «От ви поїдете, а як я сама залишуся?»
Я завжди вважала, що будь-яка доросла людина в змозі подбати про себе самостійно. Виняток — серйозні вікові зміни в психіці, коли справді потрібна допомога близьких. Але, знову ж таки, нам вирішувати, в якому вигляді її надати.
У моєї бабусі деменція почалася досить рано — приблизно в 70 років. Мені тоді було трохи за 20, і я добре пам’ятаю, як готувалася до іспитів і захисту диплома під постійні скандали й звинувачення в крадіжці її пенсії. А якось вона примудрилася втекти від мене в поліклініці, куди я привела її до стоматолога. Я посадила її в черзі біля кабінету і пішла за карткою в реєстратуру, але коли повернулася, з’ясувалося, що бабуся самостійно пішла додому, а вже звідти зателефонувала моїй мамі й влаштувала скандал: «Вона мене покинула».
Читайте також: 10 болючих речей, які дорослі діти часто спричиняють своїм батькам
Нелогічно, скажете ви. Але проблема в тому, що у людини в такому стані вже якась своя логіка. І знаєте, насправді це дуже складно — постійно знаходитися з нею поруч і розуміти, що це вже не твоя бабуся, яка няньчила тебе маленького і вчила всяких життєвих премудростей. Це — недобра вередлива дитина, яка може витворяти що завгодно: звинувачувати тебе в крадіжці, штовхати та щипати, відчиняти посеред ночі двері у квартиру або кидатися з балкона продуктами.
І ви навіть не уявляєте, скільки назбирується втоми, роздратування та навіть злості до людини, яка винна лише в тому, що у неї почалися незворотні когнітивні зміни. Це трилітній дитині можна пояснити, що не можна плюватися їжею, і вона зрештою тебе зрозуміє. А у випадку з дорослою людиною, яку вразив маразм, ситуація буде лише погіршуватися.
І напевно, саме в цей момент нам треба буде зробити нелегкий вибір. Хтось продовжить доглядати за бабусею чи дідусем, а інші звернуться за допомогою до професіоналів і віддадуть стареньких в спеціалізований заклад. І чесно кажучи, у мене язик не повертається ні назвати героями перших, ні засудити других.
Кілька разів бабусю клали в лікарню, і, звичайно ж, члени нашої родини розподіляли між собою чергування, щоб цілодобово знаходитися поруч. У іншому випадку вона могла вийти в парк «погуляти» і не повернутися. Чого за цей час я лише не надивилася та не наслухалася!
Одна сусідка по палаті розповіла, як вона все життя доглядала за хворою матір’ю і змогла більш-менш зайнятися собою лише після 45 років. Заміж не вийшла, дітей не народила, як професіонал не реалізувалася.
В іншій палаті лежав дідусь — втілення миру та спокою, який користувався будь-якою можливістю привласнити чужі речі. Увечері з його палати забирали градусники, упакування з ліками, шпильки, капці та різноколірні пакетики з супермаркетів. Дідусь посміхався і щиро не розумів, звідки це все взялося в його тумбочці.
Мені здається, що в нашому суспільстві ще лише починає складатися культура старіння. У різних країнах зараз з’являються поселення для пенсіонерів, де літні люди живуть на свіжому повітрі без галасливих сусідів, в оточенні ровесників, з якими легше знайти спільну мову. За необхідності вони можуть отримати якісну медичну підтримку — від епізодичної до цілодобової. І це буде саме професійна допомога, а не невмілі дії переляканих дітей і онуків.
Якщо чесно, я б хотіла провести останні роки саме в такому місці. Не висіти на шиї у своїх родичів, а опинитися в «садочку для бабусь і дідусів». Так, можливо, мені знадобиться заощадити кругленьку суму для переїзду, але поки у мене ще є час подбати про свою майбутню старість.
Бонус: скільки людей, стільки й думок
- За нашою недосконалою логікою пів життя треба віддати дітям, пів життя — батькам. Тьху! Коли моя теща доглядала за своєю матір’ю, яка втратила залишки розуму, я зрозумів, що сам ніколи не хотів би обтяжувати своїх дітей. Я бачив, які це муки. Треба просто жити цим, відмовитися від свого життя. Часу вистачає тільки на те, щоб попрацювати, піти в магазин і трохи поплакати у ванній. І то останнє — розкіш. Я швидше добровільно в будинок людей похилого віку піду, ніж іншу людину до такого зобов’яжу.
- Мені пощастило, що мої батьки ще живі. Їм вже понад 80 років, і вони збираються в будинок для людей похилого віку. Навіщо? Там, куди вони переїжджають, є 6 ресторанів, 3 спортзали та кілька басейнів. Щотижня проводиться купа заходів, ходить безплатний транспорт до місцевих магазинів. Вони справді радіють цьому.
- Приватні будинки для літніх людей не по кишені звичайній людині. Та й не факт, що там будуть нормально ставитися до безпорадного старенького. А вже установи, як у фільмах про міс Марпл, де леді живуть в окремих кімнатах з виглядом на сад серед звичних речей і з маленькою собачкою, — це щось фантастично-неможливе.
- Моя бабуся буквально впала в дитинство, але ж вона насправді не дитина. Згідно із законом вона доросла, і ми не можемо змусити її робити те, чого вона не хоче, наприклад користуватися паличкою, щоб їй було легше ходити. Я розумію, що рано чи пізно ми досягнемо точки неповернення, коли у нас більше не буде часу, ресурсів і знань для належного догляду за нею. Тоді їй доведеться переїхати в будинок для людей похилого віку, де їй забезпечать цілодобовий нагляд і турботу.
- Ще півстоліття тому до деменції доживали лише одиниці, перед сім’єю не стояв вибір: старі або діти. У нас культури старості поки немає. Поки спільні рішення лише виробляються, але ціна питання дуже висока — горе і життя. Думаю, що догляд за слабкою доброю старенькою проблемою не є. Навіть якщо вона нікого не впізнає. А ось десятиліття в рабстві в агресивного божевільного — це надмірно висока ціна за підтерті колись сіднички. Таких боргів ні у кого немає. Потрібні геронтологи, потрібна доступна література, гостро необхідні консультації та для тих, хто старіє, і для тих, хто їх доглядає.
- Ми з братом ніяк не могли знайти доглядальницю для матері. Складно довіряти чужим людям. Невідомо, чи перевіряють їх агентства при найманні на роботу. А якщо вони скривдять маму або з будинку почнуть зникати речі? Тож домашній догляд ні в якому разі не ідеальний варіант.
- Краще, щоб навколо мене була молодь. Мені вже за 60, і я не хочу, щоб мене оточували лише люди мого віку та старші. Жити з купкою людей похилого віку в закритій спільноті зі своїми правилами та приписами не для мене.
- Моя бабуся жила в спільноті для літніх людей. Там насправді не всі пенсіонери, багато активно працюють. Їй дуже сподобалось. Навколо жодних дітей, менше шуму та метушні. Зате поруч було багато людей від 55 років і старших, з якими можна було спілкуватися собі на радість.
А як ви уявляєте свою старість? Хочете, щоб за вами доглядали діти та внуки чи готові переїхати в будинок для літніх людей?
