Субота, до сина в гості прийшли приятелі. Я їм швидко нашвидкуруч приготувала обід, вислухала всі останні новини, віддала під розграбування велику кімнату та, підібгавши хвоста, втекла в дитячу працювати за комп’ютером. Наостанок віддала в заручники чоловіка зі словами: «Будуть питання — все до тата». Тато ствердно закивав. Кілька годин пролетіло в мирних баталіях, але потім щось явно пішло не так. Крик лунав такий, що аж шибки дзвеніли, діти гарчали, як леви, і підвивали, як гієни. Зазираю до них, а там драма: в битві за один джойстик вони примудрилися порвати дріт і тепер трагічно взивають до чоловіка. Скорботу їх трохи пригасила та пішла шукати чоловіка. Зазираю в спальню, а він там, рідний. Міцно спить в навушниках. Навіть не здригнувся від всієї цієї какофонії. Я почала повільно закипати. У мене робота горить, він обіцяв наглядати за дітьми — і самоусунувся.
Героїню нашої статті звати Марія. Вона вважає, що сімейні чвари не є чимось унікальним. Всі ми іноді втомлюємося і відчайдушно кричимо на своїх домашніх, тому що часу на себе не вистачає. Тутка сьогодні поділиться експериментом жінки: чи вдалося їй організувати життєвий побут так, щоб всім стало спокійніше?
Увечері, коли навала варварів минула та наше чадо солодко засопіло у своєму ліжку, я посадила перед собою чоловіка для серйозної розмови. Висловлювалась, розпалюючись, переважно я. Чоловік лише задумливо на мене дивився. Здатність чоловіка влаштовувати собі тиху годину в будь-який невідповідний момент мене просто дратувала. Гарчала: «І я втомлююся! Сил вже немає!» На що чоловік запитав: «Ну і що тобі заважає? Лягай та відпочинь. А ти лише дуєшся, бурчиш і очі закочуєш. Ну і як мені зрозуміти з усього цього, що ти втомилася і хочеш саме поспати?» Від такої пропозиції я аж розгубилася. І справді, а що мені заважає? Обговорили мої страждання ще трохи, і я згадала, що читала недавно про один експеримент в блозі. Правда, ми трохи змінили початкові правила під себе. А що, якщо кожному члену сім’ї виділити годину вільного часу кожен день? Нехай робить що хоче, а в цей час відривати та турбувати його суворо забороняється.
Наш експеримент
Після довгих бесід і роздумів придумали 3 таких правил:
- Кожен з нас — я, чоловік і син — отримують по годині вільного часу кожен день. Витрачати ці хвилини можна як завгодно, але всілякі побутові моменти сюди не входять. Тобто похід в магазин, перукарню й таке інше не враховуються.
- Ще година щодня відводиться на вдумливе спілкування мами й тата. Ніяких телефонів, просто сидимо та розмовляємо. Можна цей час об’єднати вкінці тижня, якщо буде таке бажання.
- І ще 60 хвилин в день на сімейні розваги. Все, що завгодно, лише без телевізора. Тобто спільний перегляд кіно та серіалів не враховується. А ось комп’ютер ми вирішили не виключати, і ефект вийшов цікавим.
Перші кроки
Наступного дня ощасливили своєю ідеєю сина. Той задум батьків оцінив. Ще б пак, цілу годину в день ніхто не буде бурчати та гарчати про уроки, дурний YouTube й корисні книжки. Це ж справжнє щастя. Він миттю кинувся в атаку, вибиваючи не годину, а дві. Торгувалися увесь ранок. В результаті згадали про другу частину — час, проведений спільно всією сім’єю. І ця ідея його так надихнула, що про свої вимоги він і забув. Погнав у кімнату — ритися в настільних іграх і вибирати одну на вечір. Такий запал нас добряче здивував. Ми з чоловіком сором’язливо переглянулися, адже навіть і не здогадувалися, що синуля так сумує за спільно проведеними вечорами.
Читайте також: 20+ людей розповіли, чому зареклися допомагати навіть найближчим людям
Чарівні пів години
У чоловіка жодних проблем з його вільним часом не виникло. Він радісним підтюпцем кидався в належний час до комп’ютера та залипав у якійсь грі. Якщо комп’ютер був, звичайно, не зайнятий дитиною. Але якось вони його, на диво, поділили.
А ось я добряче намучилася зі своїми дорогоцінними хвилинами. Спочатку вирішила їх витратити на читання — вічно не встигаю доповзти до чергової улюбленої книжки. Залишається лише хвилин 15 ввечері, та й то вже наледве роздираю очі. Сіла читати. Через 10 хвилин я побачила себе збоку: жінка з Талмудом в руках бродить по квартирі, підбирає хаотично розкидані шкарпетки та дитячий одяг.
Не добре, подумала я. Це ж час для мене, а не для прибирання. І повернула себе на диван. Ще через 5 хвилин стрепенулися: а чи зробила дитина уроки? Потім витріщалася між рядків і думала, що ж мені приготувати на вечерю. Еге ж, не так я планувала провести свій вільний час.
А як відпочивати, якщо відпочивати не виходить?
Втекла від своєї сім’ї в найближче кафе, щоб відпочити на самоті. Затишно влаштувалася з капучино та книжкою. І через 5 хвилин примудрилася зателефонувати чоловіку, щоб дізнатися, як вони там. Чоловік був шокованим. Зауважив, що дитині вже не 9 місяців, а 9 років, тож все у них добре. І взагалі мені начебто належиться відпочивати від них. А не телефонувати, щоб дізнатися, чи пообідали вони.
Схоже, моя проблема була не в тому, що у мене не було часу на відпочинок. А в тому, що я катастрофічно розучилася це робити та зовсім не знала, на що свій час витратити. Вірніше, я знала. На роботу, прибирання, готування — в загальному, щось корисне. А от просто посидіти, з’їсти смачненьке та розглядати перехожих у мене не виходило. Даремно, напевно, я бурчала на чоловіка та сина.
Порадилася з чоловіком. Він подумав і згадав, що на зорі нашого сімейного життя мені дуже подобалося фотографувати. «Візьми фотоапарат та й погуляй по сусідніх вулицях. Ну або на телефон пофотографуй. Ну просто погуляй, повештайся врешті решт». І — о диво! — це спрацювало. Поки я бігала по району з фотоапаратом через плече, мені здавалося, що ніби й роботу маю, а з іншого боку, і відпочиваю. Прогулянки допомагали провітрити голову, заспокоїтися. Плюс свіже повітря та ходьба явно позитивно позначалися на моєму самопочутті та зовнішньому вигляді.
Спільно проведений час
Справжнім випробуванням став «сімейний» час. По-перше, треба було зігнати наше маленьке стадо в одну кімнату, відірвавши всіх від інших справ. По-друге, викроїти на це належні хвилини. Та й в час ми не особливо вкладалися. Жодну настільну гру не могли пройти за цей час, а перериватися в середині процесу не хотілося.
Карткові ігри швидко довелося виключити: наше чадо виявилося виключно азартним і впадало у вселенську скорботу після програшів. Над «Монополією» вже щодуху позіхала я. А саморобна гра «Великий льох і дракони» вганяли чоловіка в летаргічний стан. Найкраще підходила «Уно», але через кілька вечорів вона нам добряче набридла.
Несподіване рішення
І я вирішила, що настільні ігри вартувало б чимось урізноманітнити. Спочатку влаштували пельмень-вечірку. Я приготувала тісто та фарш, а потім ми всією сім’єю сіли ліпити пельмені. Під жарти та спогади. Було смішно бачити, наскільки різні екземпляри у всіх виходять. У мене виходили дрібні та з тонким тістом. Чоловік ліпив потужні та міцні, як танки. А син, схоже, намагався зробити кожен пельмень несхожим на інший. І дитина перший раз в житті з’їла цю страву. Хоча до цього їх на дух не переносила.
Але пельмені кожен день їсти не будеш, а готувати в 6 рук ще щось не дозволяли розміри нашої кухні. Хоча ми ще експериментували з пиріжками. І тут чоловік несподівано завантажив комп’ютерну гру, яка сподобалася і йому, і синові. І процес заманювання їх назад до настільних ігор або готування перетворився на справжнє випробування.
Якщо вже попередні розваги набридли, чому б не додати чогось нового в наш експеримент, вирішили ми. І влаштувалися всім сімейством перед комп’ютером. Хлопці грали, а я дивилася. За жанром вона була стратегією, а дія розгорталася за часів Середньовіччя. Тож я з енциклопедією в руках давала історичні коментарі та пояснювала значення тих чи інших речей в ту епоху. Виявилося досить весело.
Домашня романтика
Романтичні вечори з чоловіком почалися чудово. Вклали чадо спати, сіли поговорити на годинку, а проговорили в результаті до 3 ночі. Наступного разу були обачнішими: завтра зранку на роботу вставати, а спати лише по 5 годин на добу вже важкувато. Одним словом, тут ніяких труднощів не передбачалося. Але минув тиждень, а ми, схоже, обговорили всі можливі питання. Паузи ставали все довшими. Наші романтичні вечори нагадували походи до психолога: сіли та витріщаємося одне на одного. Чоловік з тугою поглядав на комп’ютер.
Я здалася. Кажу: «Давай ти пограєш, а я просто поруч посиджу та подивлюся». Відразу зізнаюся, що я з симпатією ставлюся до комп’ютерних ігор, але сама ними не захоплювалася ніколи. Ну нецікаво мені просто. І тут виявилося, що я — природжений глядач. Мені страшно сподобалося спостерігати за грою чоловіка. Він навіть Assassin’s Creed і кілька стратегій завантажив, щоб мені веселіше було. Спостерігати за чужими пригодами в віртуальному просторі для мене було не менш захопливо, ніж дивитися серіал. Я натхненно вболівала за персонажів, хвилювалася про здоров’я селян, просила не вплутуватися в битви. Чоловік тільки хихотів. До того ж манера гри, стратегія і тактика розповіли мені про судженого аж ніяк не менше, ніж наші довгі та сердечні бесіди.
Підсумки
У загальному наш експеримент вдався. Кількість домашньої роботи не зменшилась, але тепер я вже знаю, чому втомлююся та бурчу. Син і чоловік захопилися спільною грою, а головне, дитину захопив батьківський інтерес до цього заняття. Тож син вирішив стати програмістом і робити гри самостійно.
Йому навіть завантажили кілька простеньких програм, які він активно опановує. Мені стало зрозуміліше, що ж в цьому моїх чоловіків так приваблює. І я згадала, як це класно — просто гуляти. Тож продовжуємо дотримуватися розпорядку, нехай і не настільки суворого.
Пропоную і вам провести такий експеримент, а потім поділитися своїми результатами.
