Дитинство, яке є зараз у дитини, батьки мають розуміти як короткий і цінний дар. Дуже хочеться, щоб це усвідомив кожен.
Молодшій моїй доньці скоро 16 — паспорт дадуть. 170 см зросту. Сидить он, Бредбері читає. Як воно так швидко стається, га? Ось тільки ніби вчора твої руки розвішували після прання рожеві сорочечки в метеликах і квіточках, і ось уже раз — і вони розвішують теж рожеві у квіточках, але вже бюстгальтери. Взагалі без паузи, здається.
Читайте також: “Чого розсілися, пані? Не маєте роботи в хаті”. Щира розповідь про те, як ми виглядаємо в дитячих очах
А старший університет закінчив, у нього борода, машина і наречена, а я досі ловлю себе на думці, коли бачу у вітрині гарний іграшковий потяг: от би йому купити, він зрадіє. Маленьким, він дуже паротяги й потяги любив. І у нього такий особливий вираз обличчя, коли я вкотре щось наплутаю в комп’ютері.
Терплячий. Типу «ну, нічого, я все одно тебе люблю і допоможу, звісно що допоможу». Цікаво, у мене вистачало терпіння не дратуватися, коли він маленьким чогось не розумів, плутав і псував? Я вже не пам’ятаю.
Діти надто швидко ростуть
Чим далі, тим більше розумієш, що це чи не найголовніша істина про дітей: вони дуже швидко виростають. Молодим батькам часто здається, що так, як зараз, буде завжди. Вічні крики ночами, вічні «на ручки», вічні ігри в машинки, ридання при розлуці й та ж казка усоте. Так хочеться, щоб воно швидше все змінилося. Щоб вона швидше виросла, навчилася, змогла сама…
Так і буде: вона виросте і зможе сама, і дуже швидко. Адже ми зайняті, у нас робота, стосунки, творче життя, так просто справи, і дитинство наших дітей ми проживаємо фрагментарно. Приблизно півтора року на початку, потім пів години ввечері, півдня у вихідний і два тижні у відпустці. Якщо порахувати «хокейний час» нашого батьківства, то чи багато набіжить? Та ще скільки з нього ми витратили на закиди, нотації, на «відчепися», «зачекай» і «йди краще роби уроки…»
А згадується зовсім не «привчання до горщика» і не що у кого було за чверть в третьому класі. Пригадується інше. Коли синові було чотири, ми його відправили влітку на море на місяць швидше, ніж змогли вирватися самі. З двома бабусями, які його обожнювали. Вони телефонували та казали, що дитина прекрасно їсть, купається і гуляє, все у неї добре. Але коли ми приїхали до них і ввечері втрьох валялися на великому ліжку, дитя раптом видихнуло і сказало з полегшенням: «Як я втомився жити без охорони».
Коли доньці було п’ять і вона ходила до дитячого садочка, ми з нею робили «запас поцілунків». У неї був джинсовий комбінезон з безліччю кишеньок, і ось зранку я по всіх цих кишеньках розпихала «поцілуночки». Щоб, якщо раптом стане сумно, можна було «дістати» і відчути, що мама тебе любить.
Мені дуже хочеться, щоб батьки розуміли дитинство своєї дитини як короткий і цінний дар — час, коли можна бути з нею, піклуватися, тішити, обіймати, слухати, бути для неї охороною, створити запас «поцілунків» на все життя вперед.
Не квапте час. Періть сорочечки й купуйте потяги. Насолоджуйтесь.
Автор: Людмила Петрановська
