«Ви ж там, у своїх офісах, не мішки носите», — нерідко ми чуємо від представників старшого покоління або від тих, хто все життя займається фізичною працею. Вони щиро впевнені, що інтелектуальна робота — найпростіше заняття у світі.
Після чергового звинувачення в лінощах та небажанні вкотре відірватися від комп’ютера ми напишемо про те, що нам справді накипіло.
***
Мені регулярно перепадало від рідні за те, що ніяк не влаштуюся на «нормальну» роботу, натомість цілими днями «граю» в комп’ютері, а потім чомусь скаржуся на втому. Щоправда, мене не дуже розуміли й тоді, коли я була журналістом у звичайній редакції. На перший погляд, все просто: спілкуєшся з людьми, пишеш круті статті, їздиш службовою машиною на всякі презентації та пригощаєшся смаколиками на кава-брейках. Ноги в теплі, живіт набитий, і море корисних знайомих – мрія, а не робота.
Та от ніхто не хотів побачити, що я працюю без вихідних. Керівництво може в будь-яку мить викликати на терміновий виїзд, а репортажі в невеликому місті приходиться робити не тільки зі свят, але і з трагічних подій.
Саме тоді я і набула собі розкішні кола під очима, а бажання виспатися стало моїм невіддільним супутником.
«Для мене не така страшна фізична втома, як моральне навантаження. А його в наш вік хоч греблю гати. І за одну ніч не відновишся. Добре, якщо є можливість розслабитись. Але іноді кожен новий день підкидає щось таке і проблеми наростають, як снігова куля».
З кожним днем напруга зростала, а директори вважали, що ми маємо працювати до виснаження. Сьогодні зробили добре? Отже, завтра маємо викластися на 200%. Але ніхто не скасовував звичайні домашні справи: перед черговим авралом все одно треба було відвести дитину в садок, подумати, що будемо їсти на обід і вечерю, перевірити комунальні рахунки, зателефонувати батькам.
І якщо ти не встигаєш витиснути з себе всі сили — ти поганий співробітник, безвідповідальна мати, погана дочка (потрібне підкреслити).
«Моя матуся обожнює казати: «Та від чого ви там втомилися?» Це – перше, що чуєш, коли заледве підіймаєш слухавку о 9 ранку у вихідний. Мовляв, у них і свій дім був, і худоба, і город, і троє дітей — і нічого, не скаржилися. Марно пояснювати, що зараз і часи інші, і турботи не ті, що раніше. Старше покоління все вимірює по собі».
Читайте також: 16 нагадувань про те, що книгу не варто судити за обкладинкою, а людину – за зовнішнім виглядом
Багато наших батьків вперто не розуміють, що зараз настав зовсім інший час. Кожен із тих, хто працює на «чистенькій» роботі, щодня розгрібає купу завдань: планує, домовляється і погоджує.
Це вантажник може перетягнути ящики з фури на склад магазину і спокійно йти додому. На сьогодні його робота цілком і повністю завершена, і він може подумати, як відпочити та з ким провести цей вечір.
Наша ж робота ніколи не закінчується. Після вимкнення комп’ютера в голові все одно крутитимуться цифри, графіки або вдалі формулювання. Дехто навіть може підриватися вночі, щоб записати в блокнот чергову ідею — вона не вибирає час, коли прийти.
У мене є знайомі, які на питання про особисте життя нервово відмахуються: Ти що, хіба колись, але не зараз! І дійсно, як знайти час на побачення і залицяння, коли на роботі вкотре горить план і планується якась суперважлива подія.
Більше пощастило тим, хто знайшов свою пару під час навчання в інституті чи коледжі. Найголовніше тепер не посваритися у спробах з’ясувати, хто більше втомився надвечір, і чесно розподілити всі домашні обов’язки. У нас ось із чоловіком, наприклад, це не вийшло. Врешті ми розлучилися і він досі скаржиться знайомим, що я постійно стирчала на роботі та не варила борщі.
А я на той момент активно будувала кар’єру і чудово розуміла, що якщо випаду з обойми, то можна забути про гарну зарплату і доведеться починати все з нуля.
«Коли я намагаюся описати дітям ступінь своєї завантаженості та втоми, то кажу: „Уявимо, що всі мої справи та проблеми — це цукор. У мене є 100 кг цукру, і я можу спокійно перенести його з пункту А до пункту Б. Але раптом мені повідомили, що треба перетягнути все за один раз. Так, це я теж можу, але довго, мучено та сильно втомившись“. За день набирається стільки дріб’язку — зайти сюди, замовити те, зателефонувати туди, придумати це, приготувати щось. І коли все це злипається у велику купу, починаєш панікувати лише через усвідомлення об’єму майбутньої роботи».
Коли моя дитина доросла до шкільного віку, мені стало дуже шкода вчителів. На їхню долю теж випала практично цілодобова робота. Ніби нічого особливого: прийшов у гарному костюмі, провів 4–5 уроків та гуляй. Але не так сталося, як гадалося. У них ще вагон обов’язкової бюрократії – планів, звітів, перевірки зошитів та заповнення електронного журналу. А вершина всього цього — великий і могутній батьківський чат.
Деякі батьки з простоти душевної вважають, що можуть потурбувати педагога й о 8, й о 10 вечора, щоб попросити нагадати домашнє завдання. Інші переживають щодо оцінок за чверть, треті вимагають щодня скидати розклад на завтра (не брешу, в нашому 7-му класі саме так і відбувається). І практично жодного місяця не минає без «Наталіє Петрівно, а чому це у нас…» — далі йде набір претензій до школи, вчителів чи однокласників дитини.
Ще один болючий момент — неможливість відпочивати, коли заманеться. Одним із нас щастить із керівництвом, яке періодично згадує, що цінному співробітнику треба кілька разів на рік брати відпустку хоча б на 1–2 тижні. Але деякі мої знайомі примудрилися потрапити до справжніх начальників-рабовласників, яким байдуже, втомилися їхні співробітники чи ні.
«На попередній роботі керівництво завжди намагалося витягнути мене у вихідний, щоб прикрити чиюсь відсутність. Я відмовлявся, а менеджер постійно цікавилася: „Чому? Що ти сьогодні робиш? Тебе немає в місті?“ І якось я відповів: „Вас не повинно цікавити, як я проводжу особистий час“».
Іноді ми не просто втомлюємося, а вигоряємо від сильної емоційної прив’язаності до роботи та постійного спілкування з іншими людьми — не завжди милими та приємними. І так, необхідність цілий день натягувати на обличчя посмішку теж не дуже приємний процес. Увечері хочеться просто забитися під ковдру й роздратовано смикати ногою на всі спроби витягнути тебе звідти.
Цікаво, що від такого вигоряння можуть страждати не лиш інтелектуали в біленьких комірцях, а представники простіших професій – офіціанти або продавці. У мене є знайомий, який працює у крутому ресторані. Якось він зізнався, що деяким нахабним відвідувачам хочеться не те що в каву плюнути, а воду в кухоль з туалетного бачка набрати. Але він мужньо тримає себе в руках, злиться десь у глибині душі та розуміє, що вже настав час звільнятися.
От лише як це пояснити всім тим, хто щиро впевнений, що ми займаємося пустою писаниною, балаканиною та цілими днями «розважаємося» в гаджетах?
«Я пропрацював у індустрії розваг 12 років. Навіть не уявляєте, скільки творчих людей я знав — від аніматорів до графічних дизайнерів. Керівники буквально висмоктували з них душу, вимагаючи монотонної роботи за умов жорстких наказів. У результаті багато хто з цих хлопців навіть відмовилися від кар’єри і змінили сферу діяльності».
А у вас вистачає сил на свою роботу? Чи наприкінці робочого дня ви просто валитеся з ніг від утоми та мрієте про відпочинок?
