У 1987 році професор В. П. Серкін, спостерігаючи за жителями Півночі, які роками мріяли переїхати та вірили, що саме тоді у них почнеться щасливий період, ввів поняття «синдром відкладеного життя». Це сценарій, який полягає в нескінченному відкладанні якісних речей і приємних вражень на потім. Люди, які схильні до синдрому відкладеного життя, мовби готуються до того, щоб бути щасливими, і забувають жити сьогоднішнім днем.
Тутка знайшов історії про людей, які розгледіли у себе або у своїх родичів саме таку ваду.
- Мене лякає синдром відкладеного життя у моїх близьких. Як би я не намагалася дарувати речі, всі вони засовують в шафку зі словами: «Ой, ну це таке гарне, навіть шкода носити, але колись потім одягну». «Колись потім» зазвичай ніколи не настає, і кімнати стають схожими на склад.
- Колись в юності бабуся показала мені своє багатство — флакончик парфумів. Справжніх, французьких, в дивовижній тарі. Остання — в футлярі, а на футлярі — китичка висить. Все це багатство упаковане у вишукану коробочку, а запах… просто божественним був той запах. Я була дуже сильно здивована, що цими парфумами ніхто не користується. Все запитували, для кого вони. “Для тебе! – відповідала бабуся. – Лиш час їх ще не настав. Будеш користуватися ним, коли подорослішаєш. Нехай хоча б 18 років тобі виповниться». Сказала і сховала цей чудовий дарунок. До мого повноліття. Тільки от коли мені виповнилося 18 років, я про парфуми і не згадала. Не до того мені було: друзі, подруги, навчання, вечірки, шанувальники. Потім весілля, народження дитини, робота. Закрутило мене життя, закрутило. Заповітну коробочку витягли з шафи тільки недавно. Картон пожовтів, футлярчик запорошився, а запах став кислуватим і неприємним — він зіпсувався від тривалого зберігання. Парфуми, на жаль, теж вмирають.
Читайте також: 10 ознак того, що у вас все гаразд із самооцінкою, навіть якщо внутрішній голос каже щось інше
- 13 років тому дядько купив Toyota Camry. Хвалився, що з Еміратів привіз на поромі. Автівка була дуже хорошою, єдиний недолік — китайські диски. Коли батько це помітив, дядько посміхнувся та відкрив багажник. Там лежали прекрасні чорні литі диски, новенькі, без єдиної подряпини. Дядько сказав, що разом з машиною приїхали — подарунок від колишнього власника. Звісно, тато запитав у дядька, чому ж він їх не поставив. Дядько сказав: «Шкода, колись потім поставлю, поки що на цих поїжджу, якщо вже купив». Минуло 3 роки, батько викупив цю машину, нові диски теж забрав — дядько їх так і не поставив. Через 2 роки батько продав Toyota Camry на тих самих китайських дисках. Я подумав, що він і ті нові віддав разом з нею. Але вчора за чаєм двоюрідний брат згадав, що теж хоче купувати машину такої ж моделі. Батько сказав: «У мене на складі лежать нові литі диски, від моєї залишилися, тобі віддам». Тобто диски зберігалися 13 РОКІВ, у них змінилося 2 власники, а вони так асфальту і не побачили. Ох, чує моє серце, доведеться їм ще полежати — мабуть, це сімейне.
Цей набір столового срібла пролежав у бабусі з 1959 року. Навіть сертифікат зберігся
- У 7-му класі батьки купили мені спортивний костюм. Я важив 55 кг при зрості 172 см, і одяг був мені великим. Йшли роки. Куртка жила, змінювалися лише штани. Я всю школу відходив у ній на фізкультуру, взимку одягаючи під неї светр. Потім пішов в університет і в ній же ходив на вуличні заняття з фізкультури. Після армії я поправився до 120 кг. Виходить, що з 7-го класу я виріс на 6 см і поправився на 60 кг, А КУРТКА МЕНІ ДОСІ ВЕЛИКА! Зараз, через майже 20 років після її придбання, я досі її ношу, правда, тепер як робочу. Але мене не покидає думка про те, які надії у батьків були на мій зріст, що вони заклали таку дельту в розмірі.
- Мій дідусь, людина, що пережила епідемію черевного тифу, війну та період голоду, як і більшість своїх однолітків, був економним і до продуктів ставився дуже дбайливо. Батько почав помічати, що дід періодично заходив до льоху, чистив і їв напівгнилі яблука. «Ну від цих псуються швидше інші!» – казав він і мав рацію. Тільки щовесни все одно з кожного ящика викидалися залишки. На всі вмовляння їсти нормальні яблука він не реагував. Нам він постійно приносив незіпсовані. Гарний був чоловік.
- Навчався я років 7 років тому в університеті, і для факультету енергетиків побудували абсолютно нову будівлю з дорогим обладнанням для лабораторних. Підсумок: нове обладнання стояло в шафах за склом і під ключем, а під час лабораторних студенти бігали з 3-го поверху на 1-й, щоб знімати показання зі старого апарату, який через свої габарити навіть не змогли затягнути на 3-й поверх.
- 3,5 роки тому я закінчив коледж і почав працювати програмістом. Я не знав, на що витрачати гроші, і вирішив заощаджувати близько 75% свого доходу на пенсію. Після розлуки з дівчиною я переглянув свої пріоритети й зрозумів, що замість того, щоб радіти кожному дню з коханою людиною, відпочивати та розвиватися, я мріяв, як буде добре, коли ми обидвоє на пенсії поїдемо на місяць до Японії або вирушимо в круїз на Багами. Я не розважався, а лише працював по 176 годин на місяць і сподівався, що заживу справжнім життям колись потім. Мене здивувало, що я не усвідомлював усього цього, поки моя дівчина не вирішила мене кинути.
«Подарували мені близько 50 років тому чудовий набір інструментів. І так він мені сподобався, що я заховав його далеко-далеко. Тепер буду ним користуватися».
- Ох, скільки одягу мені свого часу купували «на виріст». Були різні смішні ситуації, пов’язані з цим, але рекорд побила куртка, яку мені купили в 12 років. І ось мені перевалило за 30, а до неї я ще не доросла. Мама досі не розуміє, про що вона думала в момент покупки.
- Обожнюю синдром відкладеного життя. Це коли мої родичі купують дорогий диван, але з усіх боків закривають його пакетами/рушниками, щоб не забруднити. І так цей крутий диван не бачить ніхто, і навіщо він взагалі був потрібен, — незрозуміло.
- Мама вирішила показати мені свій дар на повноліття — фінські чоботи. Їх вона дістала свого часу “по знайомству” і навіть жодного разу не одягнула. Вирішила, що мені вони більше підійдуть. Коли заміж треба буде виходити. Ах, якою я буду дівчиною на виданні — в фінських чоботях! Всі женихи будуть мої. Я поміряла чоботи — як влиті на мене. Каблучок у них був маленький, а шкіра невимовно м’якенька. Ідеально для школярки. Але мама була проти того, щоб носити їх зараз. Почекай, ти ще не наречена. Так і пролежали чоботи на антресолях. А через кілька років стали не потрібні. Моя нога «переросла» мамину, і чоботи стали безнадійно замалі. У мами розтовстіли ноги, і для неї все це багатство стало тим більш непотрібним. Спочатку ці чоботи запропонували незаможній багатодітній сусідці: чи не хочете? Але сусідка була хоч і багатодітна, а річ хотіла мати модну. Тоді засунули чарівні чоботи в мішок і віднесли на смітник.
- Мої батьки все життя мріяли про поїздку в Італію. Вони могли відправитися в країну своєї мрії в будь-який момент, тому що у них були гроші, але відкладали подорож на пенсію. За 3 роки до виходу на пенсію мама захворіла на рак легень і померла. Через рік тато помер від горя. Колись я був схожий на них і теж відкладав своє життя на потім, але зараз це не про мене.
«Наклейки — мрія дитини 90-х років, дуже рідко купувалися та дуже дбайливо зберігалися. Мені 31 рік — витрачена 1 наклейка. Гноблю себе»
- Мені в 13 років мама купила гарний рожевий мереживний бюстгалтер. Він був трохи завеликий в чашечці, але нічого — я ж підліток, доросту! Тож у 20 років, розпрощавшись з усіма надіями доростити оте, я його викинула.
- У 90-х мама купила мені, тоді ще прищавому школяреві, на майбутнє обручки! З тим розрахунком, що я все одно колись одружуся. І, знову ж таки, це золото! Минуло 30 років, а я так і не одружився жодного разу.
- У моїх батьків було так: «Ягоди збирай, але не їж — це на варення! Варення на зиму!» Взимку: «Варення — їмо лиш тоді, коли захворіємо!» А потім це варення зацукровувалося і роздавалося наліво-направо під захоплені вигуки тих, кому воно перепадало: «Які гарні й добрі люди тітка Галя і дядько Вася — варення роздають всім підряд!» Відтоді ненавиджу так звану дачу і варення — краще купити свіжих ягід і одразу з’їсти, не відкладаючи на потім.
«У вас вдома теж є сервіз в бомбезній коробці, з якого ніхто ніколи не пив?»
А ви маєте речі, відкладені для “особливого випадку”?
