Радянське виховання мало багато позитивних моментів, таких як поняття про честь, повагу, взаємодопомогу. Але при цьому в спадок від того часу нам дісталися і вельми сумнівні переконання, які в сучасному світі викликають подив. Частина батьків продовжує транслювати їх своїм дітям, абсолютно не замислюючись про те, навіщо та чому вони це роблять, — просто так звично, зручно, зрозуміло.
Ми в Тутка з повагою ставимося до спадщини минулого, але вважаємо, що від деяких звичок радянського виховання давно час позбутися.
1. Думати, що помилятися соромно
Багато людей серед нас виросли в атмосфері тотального перфекціонізму, адже «піонер — приклад для всіх дітей» і так важливо було не забруднити помилками високий статус червоної краватки. Тому часто ми вважаємо за краще промовчати, щоб не сказати щось не те або відмовитися від своєї мрії, боячись потрапити в халепу.
- Я вчилася на 4 і 5, причому 5 було більше. Навчалася сама, ніхто не сидів зі мною за уроками. Але як мені це давалося! П’ятірки повинні були бути завжди! Я, ридаючи, переписувала по 3 рази домашню роботу, якщо раптом помилилася — закреслювати було не можна. Досі пам’ятаю цю мамину фразу: «А чому не 5?» – і цей жахливий тон, з яким вона її вимовляє. Дітям ніколи так не кажу. Підтримую. Можливо, це — лише мої таргани та діти цього не оцінять, але мені воно потрібне.
- Потрібно вміти визнавати за собою і за іншими право на помилку. У мене син навчався в англійській школі. На його прикладі я зрозуміла, яка різниця в навчанні між нашими системами. Для них помилки — це досвід, а для нас — поразка. Тому тут багато дітей бояться давати питання в процесі навчання, бояться, що їх вважатимуть дурними, бояться знущань від більш успішних учнів. А що потім? Брак знань, а то і тотальна огида до процесу навчання.
2. На обід обов’язково їсти суп. І без розмов
Обід без супу в СРСР уявити було неможливо, і досі в більшості сімей ця традиція зберігається. Багато людей вважає супи корисними апріорі, навіть якщо в них півкаструлі піджарки, олії та жирного м’яса з картоплею.
- На обід було обов’язково їсти борщ або суп. Аргументували: «Шлунок не впорається з їжею. Ріденьке їсти обов’язково. Так йому буде легше все переварити». Інша їжа на обід була рідкістю. Я не питала у мами та бабусі, як харчуються і, більш того, ще живі люди в інших країнах.
- Зелені та червоні борщі, солянки, овочеві супи, з гречкою! Наваристі, на кісточці та з сальцем! Не можу без них — щотижня варю каструлю. Наскільки знаю, концепція правильного харчування наші супи до розряду корисних не зараховує (корисніше, мовляв, м’ясні бульйони без усієї тієї всячини, овочеві супи та крем-супи), але це так смачно!
Читайте також: 15 речей, які для наших мам були звичними, а нинішньому поколінню здаються дивними
3. Вважати, що хвалити — це тільки псувати
Багато матусь та бабусь досі вважають, що якщо дитину хвалити та підкреслювати її сильні сторони, то вона виросте самозакоханим егоїстом, і ніяк інакше. Насправді розумні компліменти формують правильну самооцінку та багато в чому визначають те, наскільки людина буде впевненою у своїх силах, здібностях і уміннях.
- «Мамо, а я красива?» – запитала я в неньки. «Нічого особливого, така, як всі!» Так і жила я. З низькою самооцінкою, вперто не помічаючи кількості хлопців, що зітхали за мною… «Це я спеціально тобі казала, щоб ти не задавалася!» Ну і навіщо так робити?!
- Пригадую свою добру знайому з університету. Про таких кажуть: «Не красуня, але симпатична». Скільки разів я чула від неї «Ненавиджу своє тіло!», «Боже, яка я страшна!». Так, батьки хотіли як краще, радили, де потрібно над собою працювати, щоб стати «хоч трохи красивішим». І вона працювала, виснажувала себе дієтами (заробивши проблеми зі шлунком і підшлунковою). А потім поїхала в іншу країну жити. Питаю, як їй там, і перше, що чую: «Я тут красуня! Мене тут всі вважають красивою!» Минулого літа вона приїжджала на батьківщину, ми бачилися. Як вона покращала! Її апетитні форми стали такими приємними, а обличчя — сяючим. А чому? Бо їй з дня у день повторюють, що вона — красуня! Вона навчилася любити себе та приймати, і насправді розквітла.
4. Прасувати абсолютно всю білизну
Прасування білизни свого часу було необхідністю: давало змогу позбутися клопів і вошей. Тому наші мами й бабусі кип’ятили білизну, а потім годинами стояли біля прасувальної дошки. Сьогодні таких проблем в більшості сімей вже немає, а звичка прасувати все — від постільної білизни до шкарпеток — у багатьох залишилася.
- Ми з сестрою після прання прасували свої труси та майки. Синтетики тоді не було, тільки бавовна. Але навіщо? Мама вважала, що треба пропрасувати…
- Моя мама прасувала майже весь одяг, крім шнурків: джинси, майки, синтетику обов’язково через марлю. Коли я почав жити окремо, мені праска за призначенням знадобилася один раз за 5 років, коли я одягав костюм з краваткою на корпоратив. А дошка для прасування стала прекрасною підставкою під синтезатор.
5. Вважати, що чужі діти завжди чимось кращі
Мабуть, ви також часто чули про доньку або сина маминої подруги, які навчаються виключно на відмінно, ідеально застеляють ліжко, грають на фортепіано, малюють та займаються волейболом одночасно і, звичайно ж, ніколи не перечать батькам. Зазвичай ці діти існують тільки в уяві батьків, тому що в реальному житті їх ніхто не бачив. Такі порівняння, безперечно, погано впливають на самооцінку дитини та змушують її почуватися непотрібною та поганою.
- Я виросла в тіні дочки маминої подруги, яка все робила краще, ніж я. При цьому заднім числом я розумію, що мамина подруга свою дочку просто сліпо обожнювала та ніколи нічого негативного про неї не висловлювала. Проблеми в дочки почалися після школи в дорослому житті, чому моя мама страшно дивувалася, адже “така ідеальна дитина росла”! Потім, через багато років, в розмові з іншого подругою моя мама почала захоплюватися її онуком, примовляючи при цьому: «Ну яка розумниця — не те що наш!» Я її досить різко обірвала та сказала, щоб вона не сміла негативно відгукуватися про мою дитину, тим більше що плюсів у неї дуже багато. Мама мені потім сказала, що я їй «відкрила очі». Вона сама росла з переконанням, що дітей не можна перехвалювати, щоб «не зіпсувати». І уже в старості зрозуміла, що це неправильно.
6. Бути впевненим, що всі багаті — бандюгани
«Чесною працею великих грошей не заробиш» – ця фраза міцно сиділа в головах багатьох радянських людей. Вона формувала негативне ставлення до багатства та ставила людину перед вибором: бути доброю, але бідною або поганою, але заможною. Однак в сучасному світі, де, наприклад, блогер із соціальних мереж може за рік заробити більше, ніж його батьки на заводі за все життя, такі переконання заважають бачити свої можливості та користуватися ними.
- Мені завжди втовкмачували в голову, що великі гроші — великі проблеми, і що за чесну працю багато не платять, зате совість чиста. Я панічно боюся великих сум, якихось фінансових заохочень на роботі, адже це все «надприбуток», тобто не зароблене, не моє. Якось мені директор виплатив 100 тисяч гривень за проєкт, який я придумала та реалізувала, а він дав компанії несподівано гарний прибуток. Я їхала додому з цими купюрами в сумці, й вони викликали у мене дикий страх: з такими великими грішми треба щось робити! Тому я дала їх в борг подрузі, якій не вистачало на нову машину. Вона повертала по частинах, і ці гроші просто розчинилися: пішли на продукти, комунальні, одяг. Зате не страшно.
7. Лякати дитину поліцією (тоді міліціонером) або злою тітонькою
У нашому радянському дитинстві багатьох дітей за погану поведінку батьки погрожували віддати «чужій тітоньці», а за особливо буйні витівки обіцяли викликати «дядечка-міліціонера». Здавалося б, такі методи виховання давно пішли в минуле як архаїчні та непотрібні, однак деякі батьки досі ними користуються.
- Часто спостерігаю, як медпрацівники жартами та забавлянням намагаються завоювати дитячу довіру, а за дверима «яжмати» кричить: «От не заспокоїшся — віддам тебе тітці-лікарці на експерименти», «Не замовкнеш — підемо укол робити», «Будеш плакати — залишу в лікарні» тощо. Дуже прикро.
- Іду вулицею. Попереду «яжмати» з 3-річною дівчинкою. Йде, виховує на ходу. Я проходжу повз, а вона в цей момент каже: «Ось зараз тебе тітка забере!» Я простягаю руку, дівчинка хапається за неї, і ми йдемо разом трохи далі від ошелешеної матусі. Причому дитина навіть не озиралася. Сяк-так потім дитя розлучилося зі мною. Мабуть, так матуся допекла, що з ким-небудь, лише якнайдалі від неї.
8. Судити про людей за зовнішнім виглядом
В ті часи, коли дістати модну річ можна було тільки “по знайомству” або за великі гроші, зовнішній вигляд багато чого міг розповісти про людину. Але сьогодні, коли зірки та мільйонери ходять в джинсах і зношених футболках, судити когось за одягом безглуздо. Та й навіщо, адже внутрішній і зовнішній світ людини можуть зовсім не збігатися.
- До класу сина перейшла дівчинка. Батьки її — ну дуже заможні люди, власники серйозного будівельного бізнесу. Виглядають обидвоє як з обкладинки: доглянуті, модні, машина — як половина школи. І ось настав той день, коли батьки приходять в школу мити-прибирати. Заходжу я до класу та бачу: стоїть ця розкішна блондинка — і миє вікна. А потім помітила її чоловіка з моїм — вони меблі тягали. Чоловік такий замислений був після цього прибирання. Каже, хлоп такий нормальний, не очікував!
9. Підкреслювати недоліки дитини, щоб вона знала свої слабкі риси
Іронізувати над зовнішніми особливостями людини, які вона не може змінити, вважається непристойним. Але багато дітей дізналися про те, що вони покриті ластовинням або кривоногі саме від батьків. Останні часто підкреслюють недоліки своїх чад, жартують над ними, намагаючись прищепити дитині імунітет до цієї теми, мовляв, все одно дражнити будуть, нехай звикає. Але якщо людині весь час повторювати, що вона — гидке каченя, то на лебедя дитина може і не перетворитися.
- «Ноги як лижі». Пам’ятаю все життя. Тільки мої ноги, та й моя фігура — копія матері. Я тут ні при чому, а комплекс на все життя.
- «Ніс-ніс-ніс — потім Катя». Цей «невинний» жарт переслідує мене з дитинства досі. Так, я ненавиджу свій ніс, страшенно соромлюся, намагаюся не фотографуватися в профіль та взагалі до людей боком не повертатися, мрію зробити ринопластику. Хоча ніс нормальний.
10. Усе найкраще залишати для гостей або особливого випадку
Скільки б у сучасному суспільстві не згадували про синдром відкладеного життя, багатьом з нас він досі притаманний. Тому гарна сукня припадає пилюкою в шафі до «особливого випадку», а куплена по акції коробка цукерок відкривається не відразу, а при гостях. У більшості людей, що застали СРСР, цей синдром в крові, і тільки нинішнє покоління починає від нього звільнятися.
- «Це для гостей» – коли купується будь-яка смакота та пів року лежить до чийогось візиту, а ти на неї дивишся і зітхаєш. «Для гостей» ще вішали нормальний туалетний папір і мило, а потім їх забирали та клали найгірше.
- Я все дитинство проходила у величезних лахах і дуже незручному взутті «на виріст». Досі прикро за це, тож я ненавиджу навіть на міліметр невідповідні речі. Єдиний раз мамина подруга прислала мені з Польщі туфельки дійсно мого розміру. Вони були прекрасні — охайної форми, лакові, із застібкою на крихітну кнопочку та кокетливим бантиком. Я спала в обіймах з коробкою! Але одягнути їх дозволили теж тільки один раз: «Куди такі гарні?! Зіпсуєш, подряпаєш, стопчеш!» Потім туфельки, які ідеально збереглися, зрошені моїми сльозами, віддали незаможній матері-одиначці з маминої роботи та її дівчинка носила польський шедевр в сільську школу, не дуже з ним церемонячись.
11. Вірити чужим людям більше, ніж своїм рідним
Коли виникає конфліктна ситуація між дітьми, батьки часто діляться на два типи: в одних своє маля завжди має рацію, що б воно не зробило, а другі вірять чужим словами, а не запевненням власного чада. Діти перших здебільшого виростають самовпевненими людьми з відчуттям власної безкарності, другі ж не довіряють людям і вічно чекають підстави. По-доброму в кожній ситуації необхідно розбиратися індивідуально, але довіряти своїй дитині все ж необхідно. Адже хто, як не ви?
- Було мені тоді років 5-6. До татової матері приїхала сестра з онуком, той був старший за мене на 2 роки. Увечері нас посадили на кухні пити кип’ячене молоко, а бабусі пішли дивитися телевізор. Я сяк-так упхала в себе вміст чашки та побігла до ванної рот прополоскати. Коли повернулася, вислухала на свою адресу дикі крики та вирушила в куток (чого зі мною ніколи до цього не робили) на 2 години. Виявилося, брат вилив своє молоко в раковину, залишилися білі сліди, а коли його запитали, він відразу сказав, що це зробила я. Минуло вже 30 років, я давно не спілкуюся з цією ріднею, але осад залишився.
- У двоюрідної сестри майже не було волосся, і їй купили якийсь страшенно дорогий імпортний ополіскувач. Після того, як я помилася, сестра звинуватила мене в тому, що я користувалася її засобом. Тітка почала нюхати мою голову та казати, що я злодійка. Я підбігла до мами, думала, вона погляне мені в очі та зрозуміє, що я правду кажу. Мама теж понюхала моє волосся і сказала, що вона не впевнена, і якщо вони вважають, що я брала, отже я справді злодійка. Те, що моя рідна мама мені не повірила та не захистила мене, було великим ударом. Я завжди була слухняною. Ніколи їй не брехала.
12. Думати, що щастя — в тяжкій праці
Більшість наших батьків не вміли відпочивати, а багато з них взагалі вважали цю справу ганебною, мовляв, «ми не пани, нам ніколи дивани пролежувати». Слова «все дістається важкою працею» і «тільки ледачий нічого не робить» досі живі в наших людях, тому старше покоління так часто злиться, коли молодь спить до обіду або в телефоні сидить, навіть якщо жодних термінових справ немає.
- Найбільше дратує – «Треба важко працювати!». Онлайн-роботу чомусь не сприймає частину старшого покоління як гідну, хоча заробляти на ній можна стільки ж, скільки і на «очній».
- Досі відчуваю провину, коли витрачаю час без користі. Наприклад, можу вранці поспати, але ні, совість не дає — треба вставати, займатися справами. Не кажучи вже про розваги, витрати грошей на себе та заняття своїми улюбленими справами. Як можна читати книжку, коли посуд немитий, а якщо посуд помитий, то можна і пилюку протерти…
13. Залежати від міфічної суспільної думки
Фрази «А що люди скажуть?» і «Перед сусідами соромно» супроводжували виховання багатьох радянських дітей протягом усього дорослішання. Вчинки, покупки, плани та мрії оцінювалися з точки зору того, що подумають інші. Подорослішавши, ми часто так і не перестаємо орієнтуватися на громадську думку та не можемо дозволити собі жити собі на радість, тому що боїмося осуду.
- Я: випадково ставлю на футболці пляму.
Мама: «Сама прати будеш, або ходи в брудному одязі. Що люди скажуть?!»
Уявляю, як я йду вулицею, а перехожі такі: «Ого, класна футболка!
Стоп, у неї там плямочка в лівому нижньому кутку. Як так можна?! Фе!» - «А що люди скажуть?» – це найдурніша фраза, яку я чую постійно. «Треба посадити картоплю, бо що люди скажуть?», «Треба купити корову, бо що люди скажуть?». Та нічого люди не скажуть! Їм наплювати на тебе, на мене, на інших. Люди думають про себе.
14. Бути впевненим у тому, що старша людина завжди має рацію
Нас з дитинства навчали, що з учителем не можна сперечатися, а старших треба слухатися, бо вони краще знають. Але вік сам по собі не є показником високого рівня ерудиції, а припускатися помилок властиво всім. Безумовне підпорядкування тим, хто народився швидше за вас, ні до чого доброго не призведе, адже цим можуть скористатися нечесні люди, яким дитина не зможе відмовити тільки тому, що вона молодша.
- Якщо людина старша, це не означає, що вона розумніша, краща і достойніша. Подорослішавши, я зрозуміла, що вік не дає жодних привілеїв. На жаль, це обман з дитинства — те, що дорослий завжди розумніший. Попри це, бабусі місцем в громадському транспорті я, звичайно, поступлюся.
15. Змушувати ділитися
Бути “скупим” в СРСР вважалося соромітним, адже люди будували соціалізм, де все мало бути спільним. Але зараз світ живе за іншими правилами, а прищеплене з дитинства правило виховання «треба ділитися» ще існує в розумі багатьох людей. Така примусова щедрість формує в дітей неправильне уявлення про те, що їхні почуття та бажання не важливі, що вони зобов’язані віддати свою річ будь-якій чужій дитині тільки тому, що та їй сподобалася.
- Була у мене улюблена іграшка — сірий заєць Марійка. Приїхали до нас на літо дядько з донькою років 2-3, а мені було вже 6. Я завжди своїми іграшками ділилася: мені не шкода, сестричка ж не з’їсть — ну пограється і віддасть. Коли вони зібралися їхати, вона вчепилася в мою Марійку. Бабуся просила мене віддати – «ти ж велика», а дідусь силою поволік в іншу кімнату. Я в замкову щілину дивилася, як він виміняв у дитини мою іграшку на шоколадку. На бабусю я потім ще довго ображалася, але потім зрозуміла, що це вона у мене ось така добра, але тільки моїм коштом: свої речі вона теж так віддавала, якщо кому сподобалися.
- Пам’ятаю, як було прикро, коли я була в улюбленому спортивному костюмі, двоюрідний брат сказав, що той йому подобається, і мама змусила мене його зняти й віддати братові.
16. Вважати, що спочатку треба здобути престижну освіту, а вже потім займатися тим, чим хочеться
Вища освіта в СРСР мала безумовну цінність та відкривала перед людиною нові горизонти. Тому старше покоління впевнене, що обов’язково здобути диплом вишу, і неважливо, що підліток хоче бути не юристом, а художником або візажистом. У сучасному світі відсутність заповітних пластикових підтверджень вищої освіти не є перешкодою для опанування більшості професій, і це класно.
- Мої батьки з вищою освітою. Робота престижна. Я ж в 5 років сказала, що хочу бути перукарем, на що мені було сказано, що цього не буде. І ось через роки вчуся на філфаку та розумію, що не моє. Нишком кидаю виш і йду в училище на перукаря. Коли я навчалася і вже працювала, про це дізналася мама. У сім’ї був грандіозний скандал. Через 8 місяців роботи я купую авто: гарна зарплата. Вже 6 років в цій професії, і не шкодую. І мама зрозуміла, що без копійки в кишені не залишуся ніколи!
17. Не користуватися послугами професіоналів
Сервіс в СРСР був не дуже розвинений, тому наші батьки вміють робити практично все своїми руками або знають тих, кого можна про це попросити. Їх не лякають труднощі, зате необхідність заплатити за працю чужій людині здається вигаданою, бо можна ж якось викрутитися чи обійтися. Найчастіше така економія вилазить боком.
- Мама моєї подруги недавно надумала робити ремонт, і ця біда тепер стосується кожного члена її сім’ї та всіх знайомих. Мене вони по старій дружбі запросили поклеїти шпалери, а потім цій епічній жінці спала на думку геніальна думка — купити новий унітаз. Але вантажники — це дорого, тому вона запропонувала нам з подругою винести «білого друга» з магазину та підняти його на 3-й поверх хрущовки своїми силами. Мовляв, ми свого часу й не таке тягали. Ага, зараз таки! Плитку у ванній вона попросила покласти троюрідного племінника — вийшло кривенько, зате недорого. Отож, я так зрозуміла, ця жінка не заспокоїться, поки не долучить у свій ремонт всіх знайомих. Зате майже безкоштовно.
Які моменти з радянського виховання ви б хотіли залишити, а які — назавжди забути?
