Обкладинка може частково розповісти нам про сюжет книги. Однак в історії можуть виникнути такі раптові повороти подій, що наші очікування розіб’ються об землю. Те ж саме часом стається і з людьми: важко вгадати з першого погляду, ким вони є насправді.
Ми в Тутка неодноразово переконувалися в тому, що перше враження буває оманливим. На доказ цьому подаємо життєві історії інтернет-користувачів.
- Під час обідньої перерви пішли з колегою в магазин. У підземному переході нас зупиняють двоє полісменів і просять показати документи. Ми здивувалися: що таке, навіщо? Паспортів не було, були лише робочі пропуски. Показали. Вони дивляться та шоковано запитують: «Ви бібліотекарі?!» А ми стоїмо, 20-річні, в літніх сукнях, на підборах, з макіяжем. Вони, мабуть, думали, що бібліотекарі – це старі тітоньки в окулярах і в’язаних кофтах.
- Працював знайомий на дунітовому кар’єрі. Під’їжджає якось до кар’єру дід на «запорожці» і каже робітникам: «Хлопці, я мінералами захоплююся, дайте мені тут поритися. Може, для колекції своєї знайду щось цікаве». Ну йди, кажуть, рий, поки ми обідаємо. Прийшли з обіду, а дід в цей час з кар’єру підіймається. Поцікавилися, що він знайшов. Дід скинув рюкзак, показує. Камені красиві, але чоловіки не є фахівцями з мінералогії, про дорогоцінності судити не можуть. Дід камені знову в рюкзак сховав, постояв ще з хлопцями. А коли вже до свого запорожця пішов, зупинився і каже: «А ще ось що знайшов». І виймає з кишені широких штанів безформну гульку розміром трохи більше сірникової коробки. Підкинув на долоні, посміхнувся і поїхав. Один з наших хлопців і каже: «Блін, хлопці, це ж платина! Самородна!»
- Їхала якось в метро на початку 2000-них. Навпроти мене сиділа дуже старенька бабуся в скромненькому одязі. Зненацька задзвонив телефон (а тоді мало хто міг в метро мати доступ до мережі). Бабулька порилася у своїй старій сумочці, вийняла стільниковий і почала розмову. Вибух мозку!
- Щодня проходжу повз вокзал, де мешкають безхатьки. Якось мені назустріч кинувся дідок. В лахмітті, пошарпаний. Ну, думаю, випрошувати щось буде. Але він зненацька не на жарт розридався: «Дівчино, дуже вас прошу! Покажіть мого Василька лікарям, нездужає». З’ясувалося, що самотній дідусь опинився на вулиці разом зі своїм рудим котом. І тварина від такого собачого життя захворіла. У ветеринарних лічницях дідуся приймати не захотіли. Здригнулося у мене серце. У подруги мама у ветклініці працювала, віднесла туди Василя, кота підлатали. Купила ліки та пакет гарного корму, дідусеві взяла продуктів. Історія має щасливий фінал: діда та його вихованця взяли під опіку волонтери. Дідусь ще й дуже крутим виявився, просто життя склалося сумно.
Читайте також: Реальна історія про те, як через неуважність людина позбувається сімейного щастя
- Багато років тому не міг визначитися, чи брати на роботу одну дівчину. Вона була вся в татуюваннях і мала досить сумнівний вигляд. Але в результаті вона вразила мене своєю працьовитістю та енергією. Зараз ця панянка – одна з найкращих співробітників.
- Їхали з донькою в плацкартному вагоні. Разом з нами сиділо двоє чоловіків сумнівної зовнішності, схожі до тих, кого страшно вночі в провулку зустріти. Серед ночі мою дочку раптом починає страшенно нудити. Поки я схопила якийсь пакет і сиділа з нею, ці хлопи мовчки встали, кудись пішли. Повернулися через 5 хвилин, один – з ганчіркою і відром, другий – з пляшкою води й пакетом «Регідрону».
Поки перший мені розводив «Регідрон» і допомагав поїти малу, другий помив підлогу та змінив наволочку. Все це практично мовчки. Вони сиділи зі мною, поки мала не заснула. Вранці я намагалася їм дати грошей за допомогу, один щось буркнув, другий сказав, що це образа. Ще й шоколадку вранці дитині дали.
- Сьогодні випадково дізнався, що одна моя лаборантка у віці за 50 зібралася йти в моделі. Причому викрила це інша лаборантка. Почув їхню розмову.
– А що твоя анкета робить на сайті модельного агентства?
– Ой, ну я вирішила спробувати.
І я кажу першій:
– А що ви робили на сайті модельної агенції?
Я зауважую щось дуже багато перетворень: пілінг, зачіски, експерименти з макіяжем. Класно, коли жінка на пенсії продовжує жити для себе. Але, схоже, я залишуся без лаборанток. - У нашій родині не заведено обійматися й цілуватися. 6 років тому виїхала за кордон вчитися (5 років навчання). Не спілкувалися, не листувалися, та й не телефонували одне одному. Літо, липень, вирішила приїхати з подругами побачитися. Написала братові, що в суботу приїду. Думала, що нікого вдома не буде, всі ж на роботі. Приїжджаю і бачу таку картину: мама, вітчим, брат з невісткою, сестри стоять – мене чекають. Я була шокованою. Всі підійшли, обійняли мене й поцілували. Такого я не очікувала.
- У нас був помічник вчителя. Зростом близько 170 см, розмовляв дуже тихо, носив мішкуваті кардигани або светри. Ніби спокійний, але не відлюдько. Якось впав сильний дощ. Він зайшов до аудиторії та зняв светр… У цього хлопця були біцепси, як у крутого бодибілдера.
- Гуляю по парку, нікого не чіпаю. Назустріч іде хлопець, років на 5 молодший за мене (мені тоді було 23). На вигляд малолітній крутелик: розірвані джинси, панамка, футболка з хуліганським принтом, нахабна посмішка. Порівнявшись зі мною, він раптом різко зупинився. Чекала чого завгодно, але аж здивувалася, коли він схопився за серце й з усією серйозністю сказав: «Мадам, ви, мабуть, воплочений ангел. Як інакше пояснити те, що ви осяяли своїм ликом мій тлінний світ?» Зараз мені 26, і я заміжня за цим крутеликом, який виявився студентом філологічного факультету. Досі не зрозуміла, як так вийшло.
- Шукав фахівця з інформаційної безпеки до себе у відділ. Запросив одного кандидата – жартома. Графа «досвід роботи» в його резюме була незаповненою, вміння і навички розписані на 3 сторінках, а вік доходив до 40. На співбесіду прийшов ввічливий і позитивний чоловік. На всі технічні запитання відповідав грамотно. Коли дійшло про досвід роботи, чоловік опустив очі й тихо сказав: «Бабуся не дозволяла працювати».
Виявляється, його виховувала бабуся дуже суворої вдачі. Дбайлива жінка не хотіла, щоб єдиний онук животів на нікчемній офісній роботі, і сама шукала йому посаду великого директора. На жаль, ніхто не хотів брати такого дорослого здорованя. І тут бабуся померла, онук почав шукати роботу. До своїх років має диплом про вищу освіту і купу дипломів різних курсів, які оплачувала турботлива бабуся. Лише практичних навичок – нуль. І отак тиняється по співбесідах наш герой. Сьогодні рівно 3 місяці, як я прийняв на роботу цього чоловіка. І знаєте, я ні разу не про це не пошкодував.
- У 2006-му році занесло нас з чоловіком в Берлін. Я вагітна була, солодкого страшенно захотілося. Заходимо в кафе і, гарячково вишукуючи в пам’яті німецькі слова, намагаємося пояснити, що нам потрібен торт «Чорний ліс». Продавчиня дуже уважно вислуховує нас, дає по-німецьки уточнювальні запитання. Раптом відчиняються двері, входить величезний чоловік з картонною коробкою і говорить чистенькою українською: «Галю, приймай товар!» Оце був повний розрив шаблону.
- Я недолюблювала й трохи побоювалася свого свекра. Він здавався мені суворою і недалекоглядною людиною. Постійно помилявся через дрібниці, мало розмовляв, тільки поглядав з-під густих брів. Коли я народила сина, не хотіла, щоб він проводив з дідом час, але несподівано свекор став немов ангелом-охоронцем.
У 2 роки син випав з вікна другого поверху на дачі та приземлився на матраци, які витягнув просушитися свекор. В 4 роки син на моїх очах перекинув каструлю з, як мені здавалося, варенням, яке на ній кипіло; але виявилося, що свекор забув увімкнути плиту. У 7 років син засунув цвях в розетку, але за хвилину до цього свекор випадково вимкнув струм. У 13 років свекор забув розбудити його на екскурсію, син запізнився, а їх шкільний автобус потрапив в аварію. У 19 років на сина біля під’їзду вночі напали, але свекор в цей час вирішив потайки вилити з балкона зелений борщ, який прокис. Облив і, так би мовити, деморалізував злочинця.
- Працював у компанії без суворого дрес-коду. Носив джинси та якісь простенькі футболки з групами типу Pink Floyd, хоча заробляв добре. Моя дружина тоді мріяла про кадилак, тому я пішов у дилерський центр. Запитав співробітника, чи можна протестувати вподобану модель, але той сказав, що я її собі не можу дозволити. Тоді я підійшов до хлопця в найдешевшому костюмі та запитав, чи можу пройти тест-драйв. Він сказав, що так, звичайно. Ви б бачили, як його колеги витріщалися на нього. Випробувавши авто, я повернувся і сказав, що беру його. Але з тією умовою, що мені встановлять найкращу стереосистему. У менеджера аж очі на чоло полізли, коли я кинув на стіл конверт з повною сумою.
- Я майстер з ландшафтних робіт. Їду в метро додому після дуже дощового дня, втомлений і брудний. Помічаю, що на мене вирячився якийсь підозрілий хлоп, весь в татуюваннях. Раптом він різко пішов на мене, я аж напружився. А хлоп підходить впритул і суне мені купюру. Підіймаю очі, а він каже: «Візьми, друже, я знаю, як це — жити на вулиці». Я відповідаю, мовляв, все добре, я просто додому з роботи їду. А він: «Та годі, хлопе, все добре, візьми». Того дня я багато чого переосмислив.
- Пішли з дружиною в одне маленьке кафе. Замовлення приносить дуже швидко дідусь, явно за 80. Дуже швидкий і послужливий. Питаюся:
– Важко офіціантом працювати на такій спеці.
Раптом обличчя дідка розцвітає усмішкою:
– Я не зовсім офіціант… Я батько власника кафе.
Сідає до нас і розповідає:
– Я свою мережу кафе продав 5 років тому. Хотів дітям допомогти грошима, та де там — не беруть! А навіщо мені на старість самому ці мільйони? А допомогти дуже хочеться. Ось я і попросився на роботу. Як ви гадаєте, в мене виходить?
А у вас бувало таке, що перше враження про людину виявлялося помилковим?
